Усе своє життя я важко працювала, щоб забезпечити доньці гідне майбутнє. Злата у мене одна, дитина дуже довгоочікувана та бажана. З її батьком ми стосунки не підтримуємо, жодних претензій до колишнього чоловіка я не маю.
З дитинства моя дівчинка мала усе, чого бажала. Після закінчення школи я допомогла їй вступити до того університету, який вона сама обрала. Повністю оплатила навчання та магістратуру. Коли донька виходила заміж, зробила молодятам досить щедрий, як на мене, подарунок – квартиру.
Коли діти почали натякати, що мріють про новеньке авто, я знову працювала понаднормово, щоб допомогти здійснити їхню мрію. Зараз моя дитина щаслива дружина та прекрасна матір. Я бабуся двох чудових онуків. Хлопчики дуже активні та допитливі. Усі вихідні вони проводять у мене. Ми багато гуляємо, ходимо у кафе та розважальні центри. Я купую дітям все, що вони забажають (звісно в міру).
Не хочу вихвалятися, але я вважаю, що свій материнський обов’язок перед дитиною виконала. Можливо саме тому на старість років вирішила трішки пожити для себе. Декілька років я заощаджувала кошти й тепер зібрала чималу суму на те, чого хотіла все життя – подорожі.
Тож день виходу на пенсію став моєю відправною точкою. Я влаштувала невеличке святкування, запросила сім’ю доньки й поділилася з рідними своєю радістю. Злата теж неабияк зраділа, але на за мене, радше за себе. Дочка вирішила, що раз я тепер вільна, то можу забирати онуків до себе не лише на вихідні. До того ж старшого потрібно водити на футбол, а меншого у музичну школу. Щоб вони з чоловіком не розривалися між роботою та синами, це теж робитиму я.
Злата ще довго говорила, чим саме я зможу полегшити їхнє життя, але я вже не слухала. Невже мені не буде спокою й на старості років. Чи не заслужила я своєю важкою працею часу аби пожити для себе? Відповідь однозначна – заслужила. Тому я перебила дочку й спокійно пояснила, що не зможу робити все те, про що вона говорила. Справа не в тому, що я не хочу, просто як і будь-яка інша нормальна людина я маю власні плани на себе та своє майбутнє.
Звісно, того вечора ми посварилися. Я сподіваюся, що дочка охолоне й зможе мене зрозуміти. Змінювати свого рішення не збираюся. Хто знає скільки мені залишилося, нехай ці останні роки стануть найкращими.
