До народження дитини Петро в усьому мені допомагав. Для нього не складало особливих труднощів приготувати вечерю, закинути прання чи прибрати у квартирі. Я вважала, що це цілком нормально, адже мої батьки також ділили між собою сімейні обов’язки. Тож така модель сім’ї була для мене звичною.
Коли у нас з’явився Михайлик все змінилося. Я пішла у декретну відпустку, постійно сиділа вдома й доглядала за дитиною. Чоловік сприймав це, як відпочинок. Петро думав, що доглядати за дитиною не важко й не складає жодних проблем. Тобто виходить, що син постійно спить, а я тим часом спокійно займаюся своїми справами.
Звідки ж йому було знати, чим займається дитина цілісінький день, якщо на вихідних він взяв за моду зустрічатися з друзями, щоб відпочити. Я перетворилася на хатню робітницю, няньку та куховарку. Єдине, що робив чоловік – забезпечував нас матеріально.
Довгий час я закривала на таку поведінку очі. Та коли Михайлик підріс, я повернулася на роботу, ситуація у сім’ї кардинально змінилася. Петро повертався додому, але вечері ще не було. Зустрічала його не усміхнена дружина, а нянька. Вона передавала сина батьку й поспішала на вихід, а чоловік не знав, за що братися. Не знаходив кращого рішення, як одразу телефонувати до мене й горлати, що я повинна негайно йти додому.
Мені така поведінка Петра набридла. Якось я повернулася додому пізно, син грався у своїй кімнаті, а чоловік сидів на дивані й поглядав на годинник.
-Ти бачила котра година?
-І тобі привіт.
-Я вже три години сиджу голодний. Хоч би їсти залишила. Посуд не митий, мені нічого одягти завтра на роботу, усі сорочки брудні, а в малого в кімнаті пройти неможливо, іграшки розкидані.
-Покажи свої руки!
Чоловік не зрозумів мого прохання одразу. Довелося повторити ще раз.
-Бачу пальці на місці, усе ціле. То що ж тобі завадило помити посуд, приготувати вечерю, закласти прання й прибрати у кімнаті сина?
-Так це не чоловіча робота. Це ти повинна робити!
-Та невже, а де це прописано. Мабуть, варто тобі нагадати, що я не на танцях була, а на роботі. До твого відома працює я довше, тому й повертаюся пізніше. Бачу потрібно ще й пояснити, що я теж втомлююся й хочу відпочити.
Мої слова на Петра не подіяли. Він вдав, що нічого не сталося й спокійно пішов дивитися телевізор. А мені так образливо стало, невже я не заслуговую на допомогу та трішки співчуття. Я ж також не залізна.
Тож поки чоловік вилежувався, я добрих дві години займалася хатньою роботою. Коли хлопці вже пішли відпочивати, на мене ще чекав посуд та прання. Лягла я далеко за північ, поспала години чотири, а там уже й будильник подзвонив. На роботі сиділа як варена картопля, ні на чому не могла зосередитися. Мріяла повернутися якомога скоріше додому й впасти на ліжко.
Та вдома на мене чекало те ж саме. Чоловік палець об палець не вдарив поки мене не було. Сидів перед телевізором й чекав, коли йому все на блюдечку подадуть. Я вирішила Петра провчити. Мовчки пішла на кухню, приготувала на вечерю смажену картоплю (Петро цю страву не любив), покликала сина, чоловіка.
-Це що картопля? А мені що приготувала?
-Нічого. Хочеш їсти – плита вільна, холодильник у твоєму розпорядженні.
Вклала Михайлика спати й сама пішла відпочивати. Наступного дня все повторила. Приготувала те, що Петро не їсть, повечеряла з сином й знову пішла відпочивати. Мабуть, Петро зрозумів, що діла не буде. Тож на третій день на мене чекала смачна вечеря, прибрана квартира та випраний одяг.
Наука в ліс не йде…Ми переговорили з Петром ще раз й домовилися знову поділити хатні обов’язки. Я рада, що нам вдалося порозумітися.
