Моя сестра Аліна завжди була вертихвісткою. Навчання її не цікавило зовсім, а от від надмірної уваги хлопців не відмовлялася. Морочила голову то одному, то іншому, проте ні з ким не зустрічалася. Мати постійно плакала та просила дочку взятися за розум. Чуло материне серце, що не закінчиться це добром. Був би батько, швидко вставив би їй мізки, та його не стало ще коли я був маленьким.
Коли мені виповнилося 16, сестра піднесла нам з мамою «подарунок». Повідомила, що вагітна, але залишати дитини не хотіла, бо рідний тато її не визнавав. Ненька декілька тижнів вмовляла її не брати гріх на душу й залишити бідолашне життя. Через кілька місяців Аліна народила хлопчика. Він був слабким та недоношеним. Наша мама лежала з ним в лікарні та виходжувала онука, поки рідна мати спокійно гуляла з черговим залицяльником.
Хлопчика назвали Богданом. Він був неспокійною дитиною, часто плакав та вередував, ніби відчуваючи, що поруч немає матері та батька. Дитини ми не залишили. Я допомагав матері виховувати немовля. Аліна зникла з нашого життя, люди пліткували, що знайшла собі заможного чоловіка. Розраховувати на її підтримку та допомогу – марна справа.
Навчатися я не пішов, потрібно було гроші на сім’ю заробляти. Тієї пенсії, що отримувала мати ледь вистачало на життя. Через суд мати домоглася, щоб Аліну позбавили батьківських прав й оформила онука на себе. Після всієї цієї волокіти з документами матір нездужала. Сили покидали її з кожним днем. Коли я змусив її звернутися до лікаря, було вже надто пізно. Аліна не з’явилася навіть на похорони матері. Ми з Богданчиком залишилися вдвох.
Хлопця я віддав до дитячого садочка, а сам продовжував важко працювати, щоб забезпечити племіннику гідне життя. Що ж стосувалося мого особистого – нічого розповідати. Декілька разів я ходив на побачення та намагався розпочати серйозні стосунки та коли обраниці дізнавалися про те, що я виховую дитину ще й не рідну – розривали стосунки.
Десять років я віддав на виховання та турботу про Богдана. Коли хлопець став підлітком у наше життя несподівано повернулася його мати. Аліна приїхала на дорогому авто, в розкішному одязі та з подарунками для сина. Схоже вирішила, що 13 років відсутності можна компенсувати ноутбуком чи телефоном.
Весь цей час Богдан думав, що його матері немає в живих. Ми не спілкувалися на цю тему жодного разу. Можливо покійна бабуся йому так сказала. Коли ж хлопець побачив перед собою красиву, доглянуту жінку, яка кликала його сином, звинуватив в усьому мене.
-Це ти в усьому винен! Тримав мене у цій розвалюсі в той час, як моя рідна мати жила заможним життям. Ненавиджу тебе!
От вам і дяка за мої старання та доброту. Сестра теж вставила свої 5 копійок. Заявила, що я міг би й краще піклуватися про племінника. А то він ходить в поношеному одязі та їсть самі макарони. Вона перевіряла вміст нашого холодильника й нічого корисного там не знайшла.
Як же я образився на них обох. Я життя своє присвятив племінникові, замінив йому й батька і матір, а в результаті почув: «Ненавиджу!» Аліна довго не затримувалася наступного ж дня забрала Богдана й поїхала так раптово, як і приїхала. Я відчував порожнечу. Було незвично жити самому. Не збирати Богдана до школи, не відвозити його на спортивну секцію, не допомагати ввечері робити уроки, не запитувати, як минув день.
На роботі було важко зосередитися, все вивалювалося з рук. Моя колега Галина помітила моє пригнічення й запросила разом пообідати. Зазвичай я їй відмовляв, але сьогодні хотів комусь виговоритися, поділитися своїми переживаннями. Дівчина слухала уважно, лише зрідка коментуючи почуте. Я був вдячний їй за підтримку. Так не вистачало людини, яка зможе мене зрозуміти.
З Галею ми почали обідати все частіше. Згодом наші зустрічі почали продовжуватися ввечері. Коли ми стали прокидатися в одному ліжку, я запропонував дівчині розписатися та з’їхатися. В день, коли ми святкували її переїзд, дівчина зізналася, що вагітна. Я був щасливий.
За місяць до пологів ми з дружиною пішли купувати все необхідне для новонародженого. Як же я здивувався, коли в магазині на касі побачив свою дорогу сестрі Аліну. Вона більше не мала вигляд заможної пані. Звичайна собі людина. Звісно, що вона мене впізнала й поділилася своєю невдачею.
Виявляється тоді Богдана вона забрала до себе, бо її чоловік не міг мати дітей, а хотів залишити після себе спадкоємця. Хлопець старому не сподобався, проте він змирився з його кандидатурою, бо це ж рідний син його дорогої дружини. Щастя тривало недовго, бо чоловік застукав свою благовірну з коханцем. Тож Аліна та Богдан того ж вечора залишилися без даху над головою.
Гроші на перший час в Аліни були, проте їх надовго не вистачить. От вона і влаштувалася на роботу. До речі Богдан теж підробляв після школи. Схоже справедливість таки є на світі. Можливо колись я б запропонував їм свою допомогу, проте не сьогодні. Проблеми сестри та племінника мене більше не обходять. Відтепер я маю дбати про своє.
