Знаєте, Що мене зараз дратує? Що кожен! Кожен, дідько б їх побрав, намагається дати мені пораду, як би то краще лікуватися! Я лікуюся все своє життя! А який сенс?! Жодного! Дуже класно говорити мені, що достатньо всього-на-всього більше бути на свіжому повітрі та займатися фізкультурою.
– Лесю, хіба ти не розумієш, твої хвороби від того, що ти весь час просиджуєш вдома. У чотирьох стінах. Хіба від того буде імунітет? ліки твої тебе також погублять.
– Ой, як гарно говорити таке, коли у тебе немає вад серця, та сильний організм. Ти не стомлюєшся від того, що тобі треба пройтись п’ятдесят метрів від дому до альтанки, аби подихати свіжим повітрям. Класно так казати, коли ти народився повноцінним.
– Не маю нічого проти того, що частково ти маєш рацію. Проте ж не все так однозначно. Мені здається, частина того, що ти кажеш тобі хтось в голову вклав. Звісно, добре коли ти в аптеках за один похід лишаєш денний виторг. Та хіба добре, що ти віддаєш перевагу штучному лікуванню, аніж більш довготривалому та в результаті більш ефективному методу? Хіба не краще трішки себе під натужити та трішки більше рухатись? У всіх планах? Не думай, я в жодному разі не дорікаю що ти якась не така, просто скажу по собі, що лікарі часто перебільшують. Так. Про хвороби вони знають більше нашого. На то вони й лікарі. Та хіба їм вигідно, аби ти була цілковито здорова?
Ці слова змусили мене трішки задуматись. А й справді, кому вигідно аби я постійно хворіла? Мабуть, точно не мені. Мене вже так дістали ці постійні походеньки на здачі аналізів, прийоми таблеток та безкінечні обстеження. Мені вже інколи настільки набридали ці безкінечні цикли.
– Знаєш, Лесю, а мені ж в одинадцять років давали прожити всього чотири роки. А от бачиш, вже двадцять чотири – молодий, привабливий та щасливий! Хе-хе! А знаєш чому мій секрет? Мені заборонили бігати, займатися фізкультурою та взагалі багато ходити. Я просто проігнорував. Батьки просто не чули себе від злості, та коли побачили покращення аналізів на кардіограмі дякували Господу кожного дня! А причина в тому, що немає панацеї чи чарівної пігулки однієї для всіх. Все дуже індивідуально та залежить від твого бажання жити. Все ось тут… – Костя постукав мене пальцем по голові, а потім міцно обійняв.
– Гадаю, ти маєш рацію… Та не у всьому…
– Хто знає. Є правда й у твоїх і у моїх словах. Але ти все ж подумай. Я б хотів прожити з тобою разом ще не один рік. Щасливий та якомога здоровіший рік.
