Хоч я вже й дорослий, та все так само як в дитинстві, ображаюсь на власних батьків. Звісно, можна було б махнути рукою, та сказати, що воно того не варте, та я так не можу. Душа прагне справедливості! Хоч я ніколи нікому не говорив, що мене турбує батьківське ставлення, та душу завжди рвало на кусочки, коли мене вчергове обділяли.
З дитинства вся увага та все найкраще діставалось старшій сестрі. На атракціони водили тільки її. Тобто ходили ми разом, а от каталась тільки вона. Для мене завжди не було грошей, або я ще занадто малий для такого. Солодку вату купували одну. Я міг тільки трішки взяти у сестри. Кульку їй купували яскраву, красиву, таку що в повітрі літає, а я обходився звичайною на паличці. На море весь час батьки з собою брали тільки сестру. Я ж весь час їхньої відпустки проводив у бабусі в селі. Не сказати, що там було гірше, та було образливо. Бабуся кожного дня давала мені гроші на морозиво. Я брав її старий велосипед із рамою та їхав на другий кінець села по смаколик. Мабуть, це найтепліший спогад… Бабуся любила мене щиро, та ніколи не робила різниці між мною та сестрою.
Ми росли, у кожного відкривалась своя дорога. Поки я закінчував університет, сестра вийшла заміж. Досить дало, мушу визнати. На весілля батьки подарували їй машину. Іномарку на секундочку. На таку ще попрацювати потрібно. Хоча для них то необхідність не було. Чоловік вже мав авто.
Кожні вихідні мама готувала купу смакоти та везла торби сестрі. Щоб та, не доведи господи, не перетрудилась. А то ж сидіти вдома та тикати пальцем в телефон – непомірна праця. Водночас я мав сам собі готувати їсти, сам прати одяг, прибирати весь дім, їздити на дачу працювати в городі. Я просто щасливий золотий квиток виграв.
Нещодавно я сказав, що також хочу одружитись. Дівчину мою вони знали вже давно. Та замість вітань батьки заявили, що весілля буду робити своїм коштом. А жити в їхній квартирі вони не дозволяють, я мушу самотужки чи орендувати, чи купити житло. Допомагати, звісно, вони не збираються.
Та нехай так… Образою аж очі сліз набрались, та я змовчав… Через пів року відбулось моє весілля. Хоч й не таке пишне, як у сестри, та я власним коштом його робив, пів року тому не маючи навіть одного відсотка на нього. Оселились ми в орендованій квартирі. Тут мене батьки навіть здивували. Вони подарували на весілля половину вартості однокімнатної квартирки. Не густо, та для пари однокімнатна саме якраз. Мені на секундочку навіть здалось, що вони нарешті вирівняли ваги між мною та сестрою.
Наступного дня з самого рання хтось гупав у двері. Сестра. Вона була просто червона від люті. Все кричала, щоб я всі гроші батькам повернув! Бо совісті не маю приймати такі дарунки від них. Ой, хто б говорив… Сама досі тягне з них все що може. Мабуть, трохи скоротили її бюджет цим дарунком. Навіть не знаю, як то коментувати… Мені дали трішки уваги, я був на сьомому небі. А сестра егоїстка. Навіть найменшого бажання не маю з нею спілкуватись. Хто в цьому винен? Гадаю, батьки. Нехай потім не дивуються, що їх чудова донька забуде про них, як тільки вони не зможуть щось їй дати.
