Я стояв на світлофорі та вкотре пропустив зелене світло. Мене поглинули думки, які ніяк не відпускали вже котрий рік. Життя не ладилось. Реальність та мрії, виявилось, мають аж занадто велику різницю між собою. До такого я був не готовий. Не виринаючи зі своїх думок я зробив крок вперед, та різко мене хтось смикнув за рукав. Мене це швидко привело в себе, я зрозумів, що зробив крок прямісінько під мимо проїжджаючу машину.
– Що ж ви робите?! Жити набридло?! Одне, що ви свого життя не цінуєте, а інше як жити тій людині далі, яка вас переїде ненароком?!
– Ой… Що ж це я?.. Геть щось голова дурна, й сам не помітив, вибачте…- я розвернувся та тихенько почапав в іншу сторону. Сам не розуміючи, куди йду. Просто йшов.
– Зачекайте, вам можливо щось потрібно? щось сталось? Можу скласти компанію за чашечкою кави.
– Я… не знаю… певно… а можливо й ні..
– Ого. Так, все з вами зрозуміло. Давайте вашу руку, підемо ось тут посидимо, поговоримо.
Жіночка мене взяла під руку, та енергійно побігла вперед до найближчої кав’ярні. Посадила мене за столик, а сама пішла замовляти. За хвилину повернулась зі смачними булочками та кавою. Така вона привітна була. Щось в ній змушувало посміхатись. Геть не така, як моя Іра. Та й чи можу я її хоч частково своєю назвати?
– Ну що ж, дорогенький, розповідайте, що ж змушує такого видного чоловіка під машину кроки робити?
– Вибачте за це… Я справді не чув себе тобі, то на підсвідомості…
– Ага, то шо ваша підсвідомість видавала? Зраджує дружина, на роботі не ладнається?
– Та всього потроху. На роботі не ладнається через сімейні проблеми, не можу повістю від них відсторонитись, грозяться звільнити, бо через неуважність роблю купу помилок. А вдома..Вдома все складніше. Дружина якось непомітно почала п ити. Я вже просив стільки, “Таню, не пий, прошу тебе! ти ж сама себе в могилу зводиш! Діти на тебе дивляться, хіба тобі не соромно?!” А вона все тільки сміялась, казала, що їй байдуже на нас. Випивала вдома, а потім біжить до своїх чоловіків… Вона хоч й не зізнається чим там з ними займається, та хіба ж я маленький, сам не розумію?
– Ого… Оце так-так… Дійсно, ситуація не проста.
– Отож… Вже рік так живу, намагаюсь її витягнути із того замкнутого кола. Та Вона, видно, сама не хоче виходити.
– Це, звісно, не моя справа, але так як ви зі мною вирішили поділитись, скажу свою думку. Тані, дружині вашій, все одно на родину. Вона обрала інший шлях. Ви не маєте звинувачувати себе в цьому, чи класти своє життя під її потяг. Я ж так розумію, ви маєте діток. От заради кого насправді ви маєте жити. Покиньте дружину. Вона або сама захоче вийти, або там так і залишиться. В мене таке з дядьком було. Поки сам не захотів навіть кодування не допомагало. Залиште її сам на сам із цим. За рік, гадаю, ви вже перепробували силу-силенну різних методів. І що, хоч щось допомогло? Гадаю, ми б тоді тут не сиділи з вами. Зосередьтесь на власному майбутньому, від нього залежить, яке майбутнє буде у ваших дітей!
Я їй нічого не відповів. Мабуть, тому, що її слова були жахливо правдивими! Мені й на думку не спадало, як зараз страждають діти… Мене пробрав озноб. В голові попливли картинки всіх сцен, які влаштовувала Таня на їхніх очах… Сором… Який же сором! Я був таким потрібним дітям, та ігнорував їх, роблячи із себе вселенську жертву!
– Вибачте, як вас звати?
– Наталя…
-Наталю! Дякую Вам! Ви сказали такі прості речі, та вони мені були необхідні... Мабуть, аби не ви, то та машина мене б таки збила. Дайте ваш номер телефону, хочу вам віддячити при можливості, а поки мушу бігти.Ви такі праві, навіть не уявляєте настільки!
