Я виріс у повноцінній родині, мав молодшого брата Олега. Різниця між нами була невелика – 3 роки. Батьки мої люди хороші, але нам з братом приділяли небагато уваги. Все через постійну зайнятість на роботі. Тож більшість часу ми з Олегом проводили у дідуся та бабусі.
Оскільки Олежка був меншим від мене, йому старалися приділяти більше уваги. Він отримував найкращі подарунки, його водили в кіно на фільм, який він забажає, в кафе давали можливість замовити те, що він захоче. Олега не примушували, як мене, сидіти за книгами та сумлінно навчатися. Він не відвідував гуртки, які не хотів й покидав секції, якщо йому там не подобалося.
У мене не було жодного з цих привілеїв. Навіть навпаки, міг зайвий раз отримати на горіхи, бо щось не встиг виконати чи прийшов додому з поганою оцінкою. Така несправедливість мене засмучувала, але що я міг вдіяти. Звик справляти зі своїми проблемами самостійно й думаю, що це навіть на краще.
Закінчивши школу я поїхав навчатися до іншого міста. Просив у батьків допомоги перші кілька місяців, бо не міг орендувати квартиру самостійно. Вони відмовили, бо Олегові потрібно відкласти гроші на майбутнє. Вони були певні, що менший син самостійно не вступить на державну форму навчання й доведеться платити. Коли я пройшов на факультет про який мріяв з найвищим балом, вони навіть мене не похвалили. Сприйняли цю новину, як буденність.
То не страшно. Добре, що в гуртожитку для мене знайшлося місце, дякуючи Юлі. Дівчина була головою студентського самоврядування й здійснювала відбір кандидатів на проживання. Схоже я їй сподобався, оскільки місце надали саме мені. Щоб віддячити їй, я купив цукерки та іграшку й пішов знайомитися. Вона виявилася надзвичайно красивою та приємною. Спілкування між нами було легким та невимушеним. Складалося враження ніби ми вже давно знайомі. Тож з часом ми почали зустрічатися.
Сумнівів не було жодних – Юля моя доля. Пропозицію дівчині я зробив після випускного, коли ми з’їхалися та влаштувалися на роботу. Тоді й познайомив дівчину зі своїми батьками та братом. Юля їм сподобалася, вони ще довгий період часу захоплено розмовляли про її переваги та здобутки й бідкалися, чому ж така гарна дівчина не дісталася Олежику.
Коли почав розмову про весілля, батьки в один голос сказали, що грошей немає. Натомість пообіцяли зробити внесок в покупку квартири для нас з Юлею, якщо ми все ж таки надумаємо одружитися. Я поговорив з дівчиною, вона була не проти просто розписатися. Святкували ми в оточенні найближчих людей: мої батьки та брат й батьки Юлі.
Після одруження тесть та теща завітали до нас в гості й вручили кругленьку суму. Нам не вистачало декілька тисяч на перший внесок по іпотеці. Тоді я вирішив нагадати батькам про їхню обіцянку. Вони знову мені відмовили, бо Олег теж почав зустрічатися з дівчиною. Раптом він захоче одружитися, тож їм потрібно відкласти якусь копійку на весілля.
Я так образився на них тієї миті. Виходить, що мені ніколи та нічим допомагати не потрібно, а Олежику все на готовій тарілочці подають. На тобі гроші на навчання, на тобі гроші на власні потреби, зараз ми видамо тобі на весілля. Довго не думаючи я заявив:
-Раз грошей на квартиру ви не маєте, тоді ми з Юлею переїжджаємо жити до вас. Вона вагітна у нас кожна копійка на рахунку. А тут платити за оренду та комунальні послуги не потрібно, тож ми самі собі відкладемо на квартиру.
Мати проігнорувала новину про вагітність невістки. Натомість як звереснула:
-Ні в якому разі! Це дім Олега, ви не можете тут жити!
Я все зрозумів. Не хочуть по-хорошому, підемо з іншої сторони. Оскільки я теж там приписаний, значить маю право на свою частку від квартири. Піду до спеціаліста й проконсультуюся. Не хочу «дарувати» їм все так просто. Я така ж сама дитина, як і Олег, нехай думають і про моє майбутнє.
