Вечір суботи, вихідний. Я не планувала нічого особливого на цей день. Вирішила провести його в тиші та спокої своєї квартири. На мене чекала цікава книга та смачна кава. Мої плани змінила найкраща подруга Таня. Дівчина зателефонувала мені й запропонувала зустрітися. Прикинувши, чи в мене вдома є якісь гостинці, я запросила дівчину до себе в гості, але та категорично відмовилася.
-Подруго, суботній вечір, яке дома? Нам кавалерів треба шукати. Ми йдемо до клубу! – радісно скрикнула вона.
-Я так і знала. Таню, я погоджуся вийти із дому лише за умови, що підемо в якесь затишне місце, де немає гучної музики та п’яних залицяльників – поставила ультиматум я.
Таня погодилася на мої умови й через пів години ми зустрілися в нашому улюбленому кафе. Говорили про те, як минув тиждень. Ділилися планами на найближче майбутнє. Обговорювали спільних знайомих та просто гарно проводили час.
Ми вже зібралися йти додому, як офіціант приніс нам солодкі тістечка. Ми хотіли попередити, що цей якась помилка, адже це не наше замовлення. Тоді офіціант пояснив, що це комплімент від одного парубка, який захотів залишитися інкогніто.
Тістечка ми з’їли, доволі смачно. Розрахувалися й вийшли надвір. Там на нас чатував той самий незнайомець, який любить пригощати дівчат. Ми познайомилися, трішки поговорили й тоді він запропонував продовжити вечір у більш веселому місці. Таня аж підстрибнула на місці, але я не погодилася. Пояснила, що втомилася й хочу додому. Подругу з незнайомцем відпустила, але перед цим записала номер його авто (про всяк випадок).
Надворі стояла пізня осінь. Погода видалася чудова, прекрасний спокійний вечір, тому я і вирішила пройтися. Через хвилин десять почав накрапати дощ, а потім пустилася справжня злива. Я дістала телефон, щоб викликати таксі, але він повністю розрядився.
Цієї миті біля мене зупинився автомобіль. З нього виліз красивий привабливий чоловік, який звернувся до мене:
-Дівчино, ви промокли до нитки. Дозвольте вас підвезти – ввічливо запропонував він.
–Мама вчила мене не сідати в автомобіль до незнайомців – відповіла я.
-Ну чому ж незнайомців. Я Павло, працюю юристом, маю свою контору, живу в центрі. Люблю борщ, синій колір і історичні фільми. Тепер ви знаєте мене більше, ніж будь-хто інший.
Я посміхнулася. Павло видався мені таким щирим та веселим, що я погодилася й сіла до нього в авто. Сказала адресу й помітила, що чоловік навмисне поїхав довшим шляхом. Ми багато розмовляли, розповідали про себе й своє життя. Коли під’їхали до мого під’їзду Паша попросив номер телефону, я дала.
Вранці мені на телефон прийшло повідомлення від нового знайомого. «Чи може бути щось гарніше від сонячного ранку? Тільки ти поруч». Як мило, мені таких повідомлень ще зі школи не писали. Я посміхнулася, а хвилин через десять зателефонував невідомий номер. Я знала, що це Павло:
–Я й не знала, що юристи вміють красиво писати – почала я розмову, але натомість почула незнайомий глос.
– Не соромно тобі, облудниця, чужим чоловікам голову морочити – напала на мене якась жінка.
– Я не розумію, хто ви?
–Я дружина того поета, який пише всяким розлучницям як ви – пояснила жінка.
-По-перше, ніхто не давав вам права мене ображати. А, по-друге, зверніться зі своїм чоловіком до лікаря. Здається у Павла амнезія, бо я просто не розумію, як інакше можна забути про свій сімейний статус.
Я поклала слухавку й видалила номер цього альфонса. Маму треба слухати, ніколи більше не сідатиму до незнайомців у машину.
