Ми з дружиною нещодавно переїхали у власну квартиру. Довгий час відкладали кошти й нарешті здійснили свою мрію. Із сусідами познайомитися ще не встигли, але із розповідей попередньої власниці дещо знали про них.
Поруч із нами жила мати-одиначка. Вона сама виховувала трьох річного сина Павла. Жінка була поганою мамою, дитина часто плакала й замість любові та ласки отримувала прочухана. Ми неодноразово чули, як ця жінка горлає на маленького хлопчика тільки тому, що він просив «няням».
Одного разу плач хлопчика не припинявся. Павлик плакав цілий день, захлипуючись. Тоді я не витримав й пішов навідатися до цієї жінки. Довго стукав у двері та ніхто не відчиняв. Дитина не зупинялася плакати. Я зателефонував до поліції. Коли прибули правоохоронці, з квартири не долинало жодного звуку. Двері довелося вибивати.
Картина постала не найкраща. Маленький хлопчик сидів посеред коридору в брудному одязі та не мав сили навіть слова вимовити. Його одразу відправили до лікарні. Горе-матір Павла так і не знайшли. Страшно подумати, що могла б трапитися із дитиною, якби я проявив байдужість.
Після тривалого лікування та відновлення хлопчика відправили до дитячого будинку. Я довго думав про дитину й, порадившись із дружиною, вирішив його всиновити. Павло був хорошою дитиною, слухався, нічого не брав без дозволу. Ніколи не капризував й поводив себе тихо. Ми найняли дитячого психолога, щоб допомогти йому забути пережите й жити далі. Робота з лікарем допомогла.
Син почав нам відкриватися, проявляв інтерес до нового помешкання, грався з іграшками, що ми купували. Багато часу проводив біля мене, з цікавістю слухав все про що я розповідаю. На день народження ми подарували Павлику песика й радісно спостерігали за тим, що дитина нарешті стала щасливою.
Роки швидко збігли. Павло виріс відповідальним та веселим хлопцем. Закінчив університет архітектури. Почав приймати перші замовлення й братися до роботи. Досить швидко слава про нашого сина розлетілася містом. Його роботи впізнавали люди, а ім’я звучало все частіше. Наш син став нашою гордістю.
Саме на піку слави у життя Павла повернулася біологічна мати. Вона благала його пробачити її вчинок й хотіла, щоб вони відновили спілкування. Паша був категоричним. Сказав, що має батьків, а її не знає та й знати не хоче.
