Коли я ходила вагітна, то й уявлення не мала, що після народження дитини на мене чекатиме ціла купа проблем. Перед тим, як завести дитину ми з Іваном прожили у шлюбі шість років. Якось не поспішали з поповненням. Просто раділи життю, зустрічалися з друзями, подорожували.
Останні роки два моя свекруха те і робила, що нагадувала про мій обов’язок перед чоловіком. Вона вважала, що саме я винна у тому, що у нас ще немає дітей. Діана Петрівна просто не розуміла, як це жінка може не хотіти стати мамою.
Чесно кажучи, саме вона підштовхнула нас на такий важливий крок. Можливо це і було моєю першою помилкою – іти на повідку у цієї жінки. Після народження Влада довгий час я не могла прийти у себе. Пологи були складними, я народжувала важко й довго. Коли нас виписали з лікарні, то перший час я не могла займатися хатніми справами.
Тіло страшенно боліло, груди налилися молоком. Влад погано їв, не набирав вагу. Вночі був капризним й постійно вередував. Я страшенно втомлювалася, не могла справитися з дитиною. Тоді Іван покликав свою маму на допомогу. Моєї думки він навіть не запитав. Якби ж Діана Петрівна просто допомагала. Вона ж не втрачала можливості мене покритикувати.
У власному домі й не мала вільної хвилинки, щоб прилягти. Вона буквально складала мені графік роботи по дому, поки сама дивилася за немовлям. Ця жінка не розуміла, що мені також потрібен час на відновлення. Коли я їй пояснювала, що погано себе почуваю, єдине, що свекруха могла відповісти «А хіба Іванові не важко все тягти на своїх плечах? Краще б про чоловіка подумала, а то тільки й мови, що про себе!»
Витримала я недовго. Через два місяці сказала чоловікові, що вже вбулася й усе робитиму сама. Не знаю, яким чарівним способом, але Іван вмовив свою матір покинути наш дім. Вперше за останні кілька тижнів я могла розслабитися й спокійно відпочити. Навіть Владик тієї ночі не вередував. Схоже, дитина відчувала, як сильно мама потребувала повноцінного сну.
Якщо ви подумали, що Діана Петрівна так просто дала мені спокій, то помиляєтеся. Коли Владу виповнилося півтора місяця, вона перемикнулася на нову претензію. Чому я не шукаю собі роботи? Багато жінок, що сидять у декретній відпустці знаходять собі додатковий заробіток. Хіба я не можу теж чимось зайнятися. Вона навіть склала мені список можливих прибуткових справ. Там і вишивання, в’язання, випічка, репетиторство. До кінця я не додивилася, бо знала, що не збираюся шукати собі роботи.
Свекрусі так про це і заявила. Як же вона розізлилася, буквально накинулася на мене з претензіями. Сказала, що Іван часто скаржиться їй на життя. Розповідає мамі, що нам не вистачає грошей й досить часто ми живемо від зарплати до зарплати, відмовляючи собі в елементарних речах. Та хіба ж я втому винна? Якщо його щось не влаштовує, то хай знайде кращу роботу.
Ми вже мали розмову із ним на цю тему. Я не раз говорила Іванові, що матеріальна сторона нашої сім’ї зараз, це його турботи. Він, як справжній чоловік має забезпечувати мене й дитину. Висновків жодних з цих розмов він не зробив, натомість поскаржився своїй матусі.
Так, до декрету ми не скаржилися на життя. Я гарно заробляла й тоді наших спільних грошей вистачало на все. Та про що ж він думав, коли робив мені дитину. Чи сподівався, що я одразу після народження сина повернуся на роботу. Якось в інших родинах чоловіки самотужки справляються із цією проблемою й забезпечують своїх дружин.
Я вже мовчу про те, що не можу купити собі найнеобхіднішого. Коли прошу гроші в Івана, він не дає, говорить, що я можу обійтися. Якщо ж так сильно потрібно – сама зароби. Хіба нормальний чоловік скаже таке своїй дружині. Якщо повинна сама доглядати дитину, слідкувати за порядком у домі, готувати, прати та ще й гроші заробляти, то для чого мені чоловік?
Не знаю, я просто дуже втомилася від такої позиції. Та ще й свекруха постійно чимось докоряє. Можливо я не права й дійсно повинна знайти якийсь підробіток?
