В Іру я був закоханий ще з 1 класу. Вона здавалася мені найгарнішою з усіх дівчат класу. Вранці я заходив за нею, щоб дорогою нести її ранець, а після уроків проводжав додому. На дурні жарти однокласників не зважав, вони ще макі малі й не могли мене зрозуміти.
Батьки посміювалися з мого надмірного захоплення дівчинкою. Мама жартувала: «От уже і невістку маю. Коли весілля, синку?» Я не ображався, розумів, що дитячих захоплень ніхто не ставиться серйозно. Роки швидко збігли. От ми уже випускники. Багато пригод та невдач залишилося позаду та тільки не моя любов до Ірини.
В старших класах я декілька разів безрезультатно залицявся до дівчини. Відповіді так і не отримав. Заспокоювало лише те, що Іра ні з ким не зустрічалася, а повністю була поглинута навчанням. Коли запросив її на випускний, дівчина погодилася. Я не тямив себе від радості. Нарешті перший успіх. Ми танцювали увесь вечір, я не відходив від неї ні на мить. Після закінчення святкування провів додому й наважився поцілувати. У відповідь отримав добряче по лиці, але посміхатися не припиняв. Це був найкращий день у моєму житті.
Нам довелося розлучитися на певний період часу через навчання. Вступили у різні університети в різних містах. Я не припиняв добиватися Іри, тож врешті-решт вона дала мені шанс. Стосунки на відстані ще те випробування та я впорався. Бо через 5 років таких стосунків Іра погодилася стати моєю дружиною.
Ми повернулися жити у рідне місто, купили дім (батьки допомогли), влаштувалися на роботу, а через декілька місяців після весілля раділи новині про майбутнє батьківство. Першим народився хлопчик Антон. Батьківство давалося важко. Іра постійно втомлена та на нервах, я день і ніч на роботі, щоб забезпечувати нашу родину. Дружина сердиться, їй не вистачає моєї уваги та підтримки. Я ж стараюся усіма силами залагодити свою провину.
Коли Антон підріс та пішов до школи, ми стали батьками ще одного хлопчика Мирона. Знову те ж саме. Правда, цього разу старший допомагав. Коли й Мирон пішов навчатися, ми зіткнулися з фінансовими проблемами. Хоч дружина й повернулася на роботу, грошей катастрофічно не вистачало. Хлопці швидко росли, потрібно було купувати новий одяг та взуття.
Окрім того, захоплювалися різними видами спорту, відвідували численні гуртки та секції. Через це частенько їздили на змагання в інші міста – це все гроші, яких ми не мали. Я не хотів, щоб сини закинули улюблену справу, через мою неспроможність їх забезпечити. Порадившись з дружиною, прийняв рішення їхати на заробітки.
Іра довгий час не погоджувалася, була проти. Не хотіла залишатися самою з дітьми й відпускати мене на чужину. Та на фірмі, куди мене брали платили гарні гроші й працювати не так вже й багато – 6 місяців. Довелося їй погодитися.
Перші кілька днів було нестерпно важко. Я хотів все покинути й повернутися додому до рідних. Так сумував за дружиною, за своїми хлопчиками. Так контракт був підписаний на пів року і я не міг його скасувати. Час тягнувся нестерпно довго. Добре, що кожного вечора можна було побачити їх через відео. Інакше б точно не витримав.
Коли у мене вкрали телефон і я декілька днів не міг вийти на зв’язок, мало не здурів від досади. Новий купувати не хотілося, це ж зайві витрати, чекав поки старий знайдуть. Телефон повернули, я одразу зателефонував Ірі, уявляю, як вона хвилювалася. Під час нашої розмови я помітив деяку розгубленість. Запитав, чи вдома все добре та як там хлопці, дружина запевнила, що в них все добре.
Нарешті час мого контракту закінчився, я повернувся додому. Мої хлопчаки так підросли та й дружина набрала кілька кілограмів. Не знаю, як делікатно про це написати – вона була вагітна. Наскільки ви зрозуміли, біологічний батько не я. Дружина дивилася на мене винуватим поглядом й чекала на реакцію. Я обняв її та поцілував, нічого не розпитуючи.
Ввечері, коли діти уже спали, а ми розмовляли у своїй кімнаті, Іра сама затіяла розмову. Сказала, що поки мене не було, їй з чоловічими справами допомагав наш кум Степан. Так от, одного вечора, коли хлопці були в бабусі, чоловік прийшов до неї в гості. Ірина поскаржилася, що не може до мене додзвонитися уже декілька днів й запитала, коли Степан востаннє зі мною говорив. Тоді чоловік вигадав історію нібито я завів на чужині нову родину й не збираюся повертатися додому. Тому й не відповідаю на дзвінки та не даю про себе знати. Скориставшись миттєвою слабкістю моєї дружини, все трапилося.
Інший би на моєму місці влаштував скандал та покинув сім’ю. Проте я так сильно кохав цю жінку, що готовий був пробачити їй будь-яку провину, навіть зраду. Через 4 місяці ми стали батьками прекрасної дівчинки. Я завжди мріяв про донечку. Назвав її Надійкою. За кордон більше не поїду. Повернувся на роботу тут, у місті. Зі Степаном мав «чоловічу» розмову. Більше він не бажаний гість у нашому домі.
