Цієї ночі Віктору Григоровичу наснився той же сон. Коли старенький дідусь прокинувся вранці з посмішкою на обличчі, зрозумів, що зовсім не сон то був, а спогади про щасливе життя. Той день він пам’ятає, наче сьогодні.
«Данилко прокинувся першим, одягнувся й вийшов на подвір’я, по-господарськи походжаючи туди-сюди в очікуванні батька. Сьогодні у хлопчика важлива місія – вони саджатимуть дерево. Коли папа сказав обрати, яке саме, малий Данило без зайвих вагань викрикнув:
-Грушу!
Син знав, як сильно тато любить те варення, що мати на зиму закатувала – грушеве. Та й він не відмовлявся від такого частування. А який смачний пиріг з груші…
Хлопчик так замірявся, що не одразу помітив тата. Він уже взяв лопату та прийнявся викопувати яму. Данило тримав у руках саджанець, як дорогоцінний скарб, трепетно поклав молодий паросток в землю й тримав, поки тато прикопував.
Від радості хлопчику хотілося підплигнути аж до неба та тато підійняв його на руки, щоб тихенько сказати:
-Це наше дерево, синку. Ти маєш пишатися собою, сьогодні ми зробили важливу справу»
Спогади туманом розсіялися перед очима старого діда, який окрім них більше нічого й не мав. Дружина померла давно, той самий радісний хлопчик, що колись ріс хорошою людиною, забувся про рідного тата й приїздив не часто.
Віктор Григорович сумував, що змушений свої останні дні доживати в самотності. За звичкою, старий вийшов на вулицю та сів під тою самою грушею. Дерево було ще відносно молодим, а плоди завжди давало великі, спілі. Сусідські діти завжди прибігали до дідуся й просили смачно груші. Віктор Григорович не шкодував урожаю, дозволяв збирати скільки заманеться. Йому на зиму не багато потрібно.
Сьогодні день був прохолодний. Погода попереджала, що осінь не за горами. Старий ще раз важко зітхнув. Дров немає, грошей, щоб купити теж. Просив сина допомогти, але той удав, що не почув, а може дійсно навіть не слухав. Чомусь батько був переконаний, що виховав гідного сина, а як виявилося – ні.
Куди подівся той маленький радісний хлопчик, що так хотів робити важливі справи? Упустив старий цей момент, скільки не думай, а часу назад не повернеш й одними споминами не зігрієшся. Як далі жити невідомо, можливо доведеться заготовляти дрова самостійно та здоров’я вже не те. Сусід пропонував зрізати грушу, щоб мати дрова на зиму, але дід не дозволяє. Це дерево для нього єдиний доказ того, що Данило таки мав людяність у собі.
