Вадим повернувся у своє рідно місто лише з однією надією – знову зустріти її. Дівчину, що запала в його серце уже давно. Люба була милою та доброю, а як дивилася на нього своїми закоханими карими очима. Шкода, що не цінував коханої. Сильно образив, коли дозволив собі зрадити. Це було мимовільне захоплення. Чоловік навіть не пам’ятав, як звали ту, з якою вскочив у гречку.
Щовечора Люба любила гуляти біля озера. Тож Вадим попрямував одразу туди. Таки не помилився, дівчина сиділа на лаві й дивилася на воду. Вона зовсім не змінилася, навіть стала ще красивішою.
-Скільки років минуло, а ти свої звички не міняєш.
Вона поглянула на нього пустими холодними очима. Того погляду, що був колись, Вадим не побачив. Серце болісно стислося в грудях. Невже більше не кохає?
-Ти шукав мене лише для цього?
-Пробач мені, якщо зможеш. Я сильно тебе образив.
-Мені нічого тобі пробачати. Багато води втекло з того часу. Це більше немає значення.
Дівчина піднялася й попрямувала якомога далі від того місця, де колись вперше зізналася Вадимові у своїх почуттях. І чим він їй відповів? Зрадив з першою ліпшою, коли випала така нагода. А тут знову з’являється у її житті й сподівається, що вона одразу кинеться в його обійми.
Добре, що у важкий час поруч був Юрко. Вірний друг, якому вона розповідала все про своє життя підтримував, допомагав, не давав розклеїтися. Саме йому вона завдячує тим, що зараз має сім’ю й про минуле навіть не згадує.
Декілька разів уявляла собі цю зустріч. Очікувала, що серце знову оживе та заб’ється в солодкому маренні кохання, проте воно мовчало. Воно і на краще. Дівчина поспішила додому, до чоловіка та синочка.