Мене непокоїло, що чоловік мало часу проводить із сином. Я десь прочитала статтю, що хлопчики потребують уваги свого батька, щоб краще рости та розвиватися. Не те щоб Захар був байдужий до дитини. Просто звик, що вдома постійно є дружина, яка візьме малого на руки, коли той плакатиме, або заспокоїть, коли потрібно. Його ж роль батька мала розпочатися пізніше, коли малий підросте.
Такий підхід до виховання мене не влаштовував. Саме тому у суботу вранці я одягла Михайлика, нагодувала чоловіка, вручила йому дитину й відправила гуляти. Додому сказала не повертатися до обіду. Захар не заперечував, але якась розгубленість у його очах була помітна.
Вперше за тривалий період я залишилася сама. Напрочуд тиха атмосфера у квартирі мене і насторожувала, і захоплювала водночас. Та тривала вона недовго. Через хвилин 40 повернулися з прогулянки мої хлопці. Михайлик ридав аж захлипувався, а чоловік не міг стримати сліз від сміху.
-Що сталося, чому дитина плаче? – гнівно запитала у чоловіка. – Не бачу причини для радості!
-Пробач, кохана. Просто, коли ми гуляли у дворі Михайлик намагався упіймати метелика. Зашпортнувся за камінець та впав. З ним все порядку, просто здер трішки шкіри на долоні. Щоб він не плакав я сказав стандартну фразу усіх батьків: «Не плач! До весілля заживе».
От він і злякався, що доведеться жити з нареченою, а не з батьками. Розплакався й заспокоїтись ніяк не може.
Декілька хвилин мені довелося пояснювати сину, що папа просто пожартував і ніяка наречена його забирати не буде. Принаймні поки він не підросте до таткових розмірів. Дитина заспокоїлася. Більше мої хлопці удвох на прогулянку не ходять. Ми започаткували іншу сімейну традицію – гуляємо втрьох. Мені так спокійніше, а то мало чого ще може вигадати Захар.