Мій син народився та виріс в селі. З дитинства привчений до важкої праці, Микита став гарним господарем. До чого не брався – все в його руках горіло. Ми з чоловіком не могли натішитися своїм єдиним спадкоємцем. Єдине, про що я просила у бога, послати нам гарну невістку. Таку ж роботящу та спритну до роботи. Ото б пара вийшла, всі у селі б захоплювалися.
Після закінчення школи син поїхав навчатися до міста, вступив до сільськогосподарського коледжу. Бути міським жителем він ніколи не хотів, тому після випускного обіцяв повернутися додому. Й таки повернувся, але не сам. Привіз нам на знайомство «кохання всього життя» одногрупницю Ларису.
Дівчина вона приємна, вихована. При знайомстві поводила себе стримано, але ввічливо. Пропонувала свою допомогу, хвалила мої страви, розпитувала про дитинство та юність Микити. Вона знала, як сподобатися, тож спершу я навіть зраділа, що син знайшов таку добру невістку.
Свою думку змінила досить швидко. Лариса взагалі не була пристосована до сільського життя. Їсти зварити не вміла, корови боялася, йти до свиней гидувалася. Навіть на городі від неї жодної користі не було. Чого ще можна чекати від городської?
Я вирішила поговорити з сином. Микита хлопець тямовитий, мусить зрозуміти, що не пара вони з Ларисою. Сам бачив, що вона нічого не вміла. Та син, як зачарований, все повторював, що кохає. Таку ж розмову я затіяла з Ларисою. Пояснювала, що вона не зможе жити в селі, що руки до праці в неї не стоять. А вона мені: «Кохаю вашого сина й всього навчуся».
Весілля вони таки справили, гарне, пишне на багатьох гостей. Після святкування поселилися біля нас з батьком. Чесне слово, я старалася бути терплячою й навчити невістку працювати, але нічого не виходило. Моє терпіння увірвалося, тож я почала її сварити. Бачу, що й Микита більше не витримував. Молодята все частіше не розмовляли між собою та навіть спали в окремих кімнатах.
Далі так бути не могло. Коли Лариси не було вдома, я запитала у Микити, що він думає робити далі. Син без зайвих роздумів відповів, що хоче розлучитися. «Дарма, мамо, я тебе не послухав. Вона така неспроможна до праці, що перед людьми соромно!» Невістка саме повернулася додому й чула кожне образливе слово чоловіка.
Діти розлучилися. Через рік після їхнього розриву до нас завітали колишні свати. Вони привезли немовля, хлопчика. Сказали, що це син Микити. Виховувати його вони не збираються, а Лариса віддала життя за це дитя. Микита був вражений, він нічого не знав про вагітність дружини. Можливо, якби вона розповіла, все було б зовсім інакше. Зараз він виховує дитину самостійно й ніяк не може пробачити собі нетерплячості.
