Мирославу я знала ще дитинства. Вона переїхала зі своїми батьками у наше місто, коли мені було 8 років. Ми ходили до одного класу й швидко подружилися. Багато часу проводили разом, ділилися своїми планами та мріями. Після випускного наші шляхи на недовгий час розійшлися. Мирослава марила успішним майбутнім, тому вступила до столиці вчитися на факультет права. Я ж хотіла створити сім’ю, тому навчанням не особливо переймалася.
Ще на третьому курсі познайомилася з Михайлом, згодом ми одружилися. Моєю дружкою на весіллі була Мира. Дівчина щиро раділа нашому щастю, хоч для себе бажала іншого. З того часу ми знову стали близькими. Коли у нас з Михайлом народився первісток, саме Мирослава тримала його до хреста.
Багато часу минуло з часу нашого знайомства, а дружба лише міцнішала. Життя склалося по-різному. Я одружена, виховую двох діток. З чоловіком живемо душа в душу, хоч і частенько бідуємо. На всі перешкоди дивимося з викликом, разом розв’язуємо свої проблеми. Коли Мирослава запитала, чи щаслива я мати саме таке життя, я з упевненістю відповіла: «Так, більшого мені не потрібно»
Стосовно моєї подруги, то вона всі свої найкращі роки віддала кар’єрі. Закінчивши університет отримала кваліфікацію юриста. Згодом стала адвокатом. Спершу працювала сама. Після кількох гучних справ, які вона виграла, слава про Мирославу розійшлися по багатьох містах. Клієнтів стало значно більше, саме тоді подруга наважилася відкрити власну контору. Підібрала найкращих кваліфікованих працівників.
До 35 років вона отримала все, про що мріяла. Велику трикімнатну квартиру у центрі міста, дорогий автомобіль, можливість подорожувати у будь-який куточок світу. Про неї знали, нею захоплювалися, її ставили в приклад. Я також захоплювалася успіхом своєї куми, але будь-яка монета має дві сторони.
Біля Мирослави щодня крутилося багато людей, постійні зустрічі, домовленості, контракти, але вона постійно почувала себе самотньою. Декілька разів намагалася розпочати серйозні стосунки. Були серед її обранців гідні кандидати, але життя не складалося. Чоловіки не могли справитися з шаленою енергетикою успішної жінки, тому рано чи пізно Мирослава знову залишалася самотньою.
Якщо у молоді роки для Мирослави це не мало вагомого значення, то чим старшою вона ставала, тим більше задумувалася над власною сім’єю. Якщо з чоловіками не виходило, то принаймні жінка мріяла стати матір’ю. Залишити по собі слід та потомство.
Щоб відірватися від таких думок, жінка вирішила полетіти на відпочинок. Нові місця, смачна їжа, гарячий пісок та тепле море дали можливість Мирославі розслабитися. Саме там вона познайомилася з приголомшливим чоловіком. Між ними одразу закрутився пристрасний роман. Два тижні Мирослава віддавалася своєму пориву, а по приїзду додому зрозуміла, що вагітна.
Цю новину Мирослава розповіла своїм батькам, проте отримала осуд. Рідні вважали, що народжувати первістка в 39 занадто пізно. До того ж вона неодружена, що казатимуть люди. Миру не цікавила думка інших, вона розраховувала на підтримку рідних, але так і не отримала її.
У відчаї подруга прийшла до мене. Я вважала, що немає нічого поганого в тому, що вона народжуватиме в пізньому віці. Тим більше, що у наші часи багато жінок спершу намагаються побудувати кар’єру, а вже потім народжують дітей. До того ж дитина Мирослави народиться уже забезпеченою.
Мира дослухалася до моїх слів. Вона народила здорову та красиву дівчинку. Олеся росла здібною та талановитою. Дівчинка мала все, чого душа бажала й ніколи навіть не запитувала про свого батька. Мати любила її за двох, а я допомагала та підтримувала в усьому. Нарешті Мирослава стала по-справжньому щасливою і я невимовно рада за свою подругу.
