Поліна моя єдина дочка. Колись ми з чоловіком хотіли народити дочці ще й братика. Декілька разів я втрачала дітей й врешті лікарі повідомили, що народити я більше не зможу. Тоді я вирішила, що всю свою любов та турботу даватиму донечці. Чоловік сварив мене й попереджав, що я її розпещу, а я не могла себе стримати, нікого не слухала. Про те, що він мав рацію я пересвідчилася згодом.
Дочка вчилася без охоти, а ми й не змушували. Часто приходила додому в поганому настрої, а щоденник був червоним від зауважень. Та замість того, щоб насварити Полю й звинувачувала вчителів. Друзів у неї не було зовсім. Це мало б мене насторожити, але цього разу я заспокоювала свою дитину й пояснювала, що у неї все життя попереду й обов’язково знайдуться люди близькі їй по духу.
Після школи ми з чоловіком заплатили кругленьку суму, щоб влаштувати дочку до університету. Звісно Поліна знала, скільки сил та грошей ми на це потратили. Я очікувала, що дочка буде вдячною й захоче нам віддячити своїми стараннями та гарними оцінками. Сталося зовсім навпаки. Поліна прогулювала пари, не з’являлася на семінарські заняття, завалювала іспити. Її відрахували й про це нам повідомили з деканату. Дочка навіть слова не мовила.
Тоді вперше я на неї зірвалася. Сварила, звинувачувала в тому, що сталося. Сказала, що вона нас дуже сильно розчарувала. Й в кінці запитала, чим вона планує тепер займатися. Відповідь мене вразила:
-Піду в сімейно будівельний.
-Якщо це жарт, то він зовсім невдалий.
-Ніяких жартів. Оскільки ви про все знаєте, приховувати немає сенсу. Коли ви думали, що я ходжу на пари, насправді я була у свого чоловіка. Ми таємно розписалися.
Мене аж в жар кинуло, піднявся тиск. Цілий вечір я пролежала, не маючи сил підвестися з ліжка. Наступного дня Поліна привела додому свого обранця. Господи, якби ви тільки його побачили. Худющий, в татуюваннях, з пірсингом. Нігті нафарбовані, шия вся в ланцюжках, волосся різноколірне. Мені б було соромно з ним на люди виходити. Аж тут виявляється – це мій зять.
Довелося змиритися, це вибір дочки й ми мусимо його поважати. Спільний побут не задався з перших днів. Наш новий квартирант розкидав свої речі, виталапував усю гарячу воду, курив на кухні. Кожного дня влаштовував гулянки зі своїми друзями, голосно вмикаючи музику. Я неодноразово скаржилася Поліні та вона підтримувала чоловіка. А якось взагалі заявила: «Якщо вам щось не подобається, то можете з’їхати».
Зараз я шкодую, що свого часу не послухалася чоловіка й не була суворішою з донькою. Виховувати її пізно, а от провчити можна. Батько Полі вважає, що треба вигнати їх обох з квартири й зачекати декілька днів. Прибіжить, як миленька, коли закінчаться гроші. Я поки вагаюся, як-не-як це наша рідна кровинка.
