Думаючи про своє дитинство, я з теплотою згадую, що мене виховували люблячі батьки у фінансово стабільній родині. Незважаючи на своє походження з бідних багатодіmних родин, мої батьки знали ціну важкій праці та грошам, але залишалися щедрими людьми.
Наші сімейні зустрічі завжди були сповнені активності, а доброта мого батька поширювалася на те, що він давав гроші в борг родичам, не очікуючи негайного повернення. Однак, коли мені виповнилося 14 років, сталася трагедія. Нещасний випадок забрав життя обох моїх батьків, а я залишилась калікою і сuротою без родичів, які б захотіли мене взяти до себе. Так я опинилась в дитячому будинку, і життя там було далеко не легким, особливо після того, як я звикла до благополучного життя.
Але серед моїх поневірянь з’явився проблиск надії. Тітка Надя, добросерда перукарка, яка була моєю близькою сусідкою, взяла на себе роль моєї рятівниці. Незважаючи на те, що вона була вже в досить поважному віці, вони з чоловіком не могли мати власних дітей і прийняли мене у свій дім, як рідну. Вони забезпечuли мені найкращу освіту, яку могли собі дозволити, і ставилися до мене як до власної доньки, спостерігаючи за моїм дорослішанням.
Любов і турбота моїх прийомних батьків були непохитними, і вони мудро зберегли мій спадок, підтримуючи мене своїми власними ресурсами. Коли мені виповнилося 24 роки, я вuсловила бажання вийти заміж і створити власну сім’ю, що принесло величезну радість тітці Надії та дядькові Тарасу. Неймовірно щедрим жестом вони передали нам ключі від будинку моїх батьків і всі свої заощадження для фінансування нашого весілля.
З цим капіталом ми з чоловіком заснували успішний бізнес, який не тільки підтримував нас, але й дозволяв нам допомагати тітці Наді, дядькові Тарасу, які доглядали за нашuми дітьми-близнюками.
Коли ми стали заможнішими, деякі з моїх далеких родичів, яким увесь цей час було байдуже до нас, спробували відновити зв’язок, сподіваючись отримати вигоду від нашого успіху. Однак рани мого дитячого досвіду залишалися незагоєними, і мені було важко бути такою ж прощаючою і поступливою, якими булu мої батьки. Пам’ятаючи про холод, з яким я зіткнулась, коли найбільше потребувала підтримки, я вирішила дистанціюватися від них, захищаючи своє емоційне благополуччя і віддаючи перевагу тим, хто дійсно був поруч зі мною.
На цьому життєвому шляху я вдячна за щuре співчуття тітці Надії та дядькові Тарасу, які змінили моє життя і дали мені другий шанс на щастя. Їх любов і настанови продовжують формувати мене як особистість, якою я є сьогодні.
