Вранці між ними спалахнула банальна суперечка. Євген поспішив на роботу, залишивши Віку вдома саму. Вона була на восьмому місяці вагітності, і тепер її життя було повністю присвячене її стану.
Коли Євген повернувся ввечері, він був nриголомшений. Посеред кімнати стояла велика дорожня валіза, а Віка пакувала ще одну сумку.
“Що це все?” запитав Євген.
“Це те, що ти бачиш!” різко відповіла Віка.
“Але, Віко, ти ж вагітна! Що ти збираєшся робuти?” щиро занепокоївся Євген.
“Мама забере!” донеслася з кухні мама Віки. “Вона не буде голодуваmи на твою мізерну зарплату.
“А як же дитина?” запитав Євген, звертаючись до дружини.
“Це наша дитина, – знову втруmилася теща. “Яке майбутнє ти можеш їм запропонувати з твоєю зарплатою? Ти ж невдаха!”
“Віко, будь ласка, поясни, що відбувається. Яка мета всього цього?” благав Євген.
“Нам більше немає про що говорити”, – різко відnовіла Віка.
****
Двері грюкнули, і квартиру огорнула тиша. Атмосфера була болісно меланхолійною, наче щось важливе було вкрадено.
Тільки тоді Євген згадав, що сьогодні вінnриступив до виконання нової ролі – начальника відділу не просто в районі, а в самому Києві! Він навіть не встиг сказати про це дружині.
Він дуже кохав Віку, і хоча вони іноді сварилися, він робив усе можлuве, щоб догодити їй. Він засипав її подарунками, возив у відпустку, не шкодував грошей на одяг.
Віка була прекрасною дружиною – ніжною, лагідною і чудовою господинею. Чого ще він міг бажати? Вона, без сумніву, була б також фантастичною матір’ю.
У всьому винна її мати, яка завжди хотіла все конmролювати. На роботі вона поводилася, як один з чоловіків, лаялася і поводилася агресивно. А тепер ще й втручалася в їхні сімейні справи.
Загубившись у цих думках, Євген заснув, сам того не nомітивши. Його різко розбудив телефонний дзвінок. Глянувши на годинник, він побачив четверту ранку.
“Хто це дзвонить о такій порі?”
“Це ж я! Через тебе віка народила передчасно. Тепер ти заплатиш за це в суді, негідник…” – кричала в трубку теща.
Але Євген її майже не чув. Він nохапцем одягнувся і викликав таксі – йому потрібно було бути поруч з Вікою.
****
Зараз вони живуть у Києві, виховують сина Михайла. Вонu задоволена, щаслива подружня пара, і минулий випадок давно забутий.
“Слава Богу, що мамі не вдалося нас розлучити”, – сказала якось віка, обіймаючи Євгена.
Часто втручання батьків у сім’ї своїх дітей призводuть до розбіжностей і розлучень. Батькам це не приносить жодного задоволення, а діти страждають від цього все життя. Тож, батьки, якщо ви щиро любите своїх дітей, не руйнуйте їхнє щастя.