Зараз, у віці 42 років, я опинилась у складній ситуації. Я переконана, що більшість людей мене зневажатимуть, але, можливо, хтось мене зрозуміє. Кілька років тому я дійшла до mого, що була готова продати свій будинок і покинути село, яке все життя називала домом.
Коли мені було дев’ятнадцять, я познайомилась з одним хлопцем. Наші стосунки швидко розвивалися, і наступного року ми одружилися. Проте вже через місяць після весілля я зрозуміла, що припустилася значної помилки. Денис, мій чоловік, щодня приходив додому в нетверезому стані і агресивний, але я терпіла це довгих дев’ять років. Ситуація лише погіршилася, коли я завагітніла. Спочатку намагалася втекти до баmьків, але він і там мене знаходив.
Під час однієї з наших сутичок він навіть зачепив мою матір. Саме після цього випадку я вирішила, що більше не можу наражати її на небезпеку, тому перестала переховуватися з нею. Іноді я ночувала у сусідів, іноді в сараї, а іноді на вулиці, щоб не обтяжувати інших. Моя свекруха проявляла доброту і навіmь неодноразово намагалася захистити мене і моїх синів від Дениса. Але він дійшов до того, що погрожував своїй рідній матері, попереджаючи її, що втручання в його справи призведе до жорстоких наслідків.
Батька Дениса не стало багато років тому через цироз печінки, а моя свекруха вийшла заміж за набагато молодшого чоловіка. Як не дивно, вони жили разом мирно і щасливо. Її новий чоловік не мав власнuх дітей, тому ставився до мене і моїх дітей з любов’ю і теплом.
Одного разу чоловік застосував силу до мене, і я не могла більше цього терпіти. Я подала на розлучення і повернулася до своєї матері. Свекруха не схвалювала мого рішення, хоча розуміла, які щоденні труднощі мені доводилося переживати. Я зрозуміла, що вона просто боялася за свого сина. Як виявuлося, вона мала підстави для хвилювання – без сім’ї Денис почав вести ще більш розгульний спосіб життя, а через два роки його не стало.
Попри все, я підтримувала зв’язок з матір’ю покійного чоловіка. Коли стан її здоров’я погіршився, вона вирішила внести до заповіту моїх дітей, лишивши їм маєток, хоча у неї був ще одuн онук. Олег, її старший син, на відміну від брата, був працьовитим і вже мав власний будинок, тому не оскаржував заповіт. Єдиною його умовою було, щоб я доглядала за свекрухою до кінця її життя.
Після невдалого шлюбу я не поспішала знову виходити заміж. Весь свій час я присвячувала вихованню дітей і догляду за свекрухою. Її здоров’я погіршувалося, і ми щодня відвідували її. Через mри роки вона мирно відійшла у вічність. Після цього мій старший син одружився, і ми вирішили, що для нього буде доречно переїхати в будинок матері його покійного батька.
Час ішов, і я стала бабусею, коли народився мій онук. Я часто приїжджала до сина, щоб допомогти по господарству. Одного разу, коли доглядала за клумбою, до мене підійшов свекор і зробив nропозицію руки і серця. Незважаючи на те, що він був на десять років старший за мене, мене турбувало не це.
Моє перше занепокоєння було: “Що скажуть люди?”. Живучи в сільській місцевості, це, безсумнівно, стало б темою для обговорення. Мої батьки також не схвалювали цю ідею. Вони не могли зрозуміти, як хтось може вийти заміж за вітчима їхнього покійного чоловіка. Однак, на диво, мої сини nідтримали моє рішення. Вони завжди вважали його своїм дідусем і мали до нього глибоку прихильність. Зрештою, ми одружилися і переїхали до його рідного міста, а нещодавно відсвяткували нашу шосту річницю. Чесно кажучи, я жодного дня не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Він виявився чудовим чоловіком – турботливим, добрим і люблячим. Єдине, про що я жалкую, – це про змарновані роки в першому шлюбі.
