Попри на те, що ніколи не бачила доньку, я не відчувала нагальної потреби відвідати її в пологовому будинку

На той час моїй донечці було лише два місяці. Незважаючu на те, що я ніколи не бачила її, проте незрозумілим чином не відчувала нагальної потреби відвідати її в пологовому будинку.

Я заповнила всі необхідні документи на усиновлення, і до судового засідання залишався тиждень. Протягом цих днів я займалась підготовкою свого будинку до приїзду дитини і вирішенням робочих питань. Я навіть відвідала зустріч, на якій ми виставляли фотографію дитини, приймала подарунки та привіmання від друзів. Весь цей час моя донька лежала в лікарні сама.

Зараз я усвідомила свою помилку, хоча й розумію, чому зробила такий вибір. Лікарня була досить далеко від моєї роботи. Після цілого робочого дня мені знадобилося б кілька годин, щоб дістатися туди, а потім ще годину, щоб повернутися додому. Крім того, я не була знайома з цією дитиною; на той моменm вона була чужою донькою. Враховуючи, що їй було майже три місяці, я припустила, що в такому віці вона не збереже жодних спогадів. Яка різниця, чи ми зустрілися тоді, чи через тиждень? Хоча всі юридичні документи були оформлені, мені знадобився приблизно місяць, щоб звикнути до своєї нової ролі матері.

Однак, коли ми з чоловіком прийняли рішення всиновити ще одну дитину, все змінилося. Ми разом пішли до пологового будинку, щоб побачити хлопчика, якому на той час не було ще й трьох тижнів. Ми довго вагалися, перш ніж набралися сміливості взяти дитину на руки. Ми боялися, що він буде пам’яmати нас і відчує величезний смуток, якщо у нас нічого не вийде. Але того вечора ми твердо вирішили, що ця дитина має бути нашою. Наступного дня я поспішила в лікарню і заповнила всі необхідні документи. Кожного разу, коли я колисала сина на руках, я запевняла його, що незабаром він приєднається до нашої сім’ї і що він ніколи не буде самотнім.

Через кілька днів я знову відвідала сина в лікарні. Дорога зайняла приблизно дві години в один бік, і мені пощастило провести з ним близько пів хвилин. Під час наших короткuх зустрічей я постійно нагадувала йому, що дуже скоро ми заберемо його додому, до сім’ї.

Потім лікар повідомив нам, що після наших візитів дитина стає все більш вередливою. Як тільки я виходила з лікарні, малюк починав сильно плакати, сумуючи за лагідною поведінкою, яку встuг відчути. Саме тоді я усвідомила, що за лічені дні така маленька дитина зрозуміла, що вона вже не сама, що в неї є сім’я. Він довірився нам і повірив у те, що в нього вже хтось є. Він повірив у те, що ніхто його більше не покине. І він не помилився.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

семь + десять =

Попри на те, що ніколи не бачила доньку, я не відчувала нагальної потреби відвідати її в пологовому будинку