З дня народження моєю домівкою був маленький будиночок на околиці нашого села. Кожна подія і кожен спогад розгорталися в цих знайомих стінах. Я пам’ятаю той день, коли познайомила свого колишнього чоловіка з батьками, сподіваючись на їхнє схвалення. І деякий час наша маленька сім’я процвітала. Але з часом обставuни змінилися, і мій шлюб розпався. Коли я повернулася в дім свого дитинства з маленькою дитиною на руках, мене з розпростертими обіймами зустріли мої люблячі батьки. Вони забезпечили мені комфорт і підтримку в ті складні часи, допомагаючи мені долати складнощі материнства-одиначки.
Минали роки, і врешті-решт мої батьки померли, залишивши на мені відповідальність за збереження сімейного вогнища. Моя донька виросла, вийшла заміж і народила мене онучку.Однак, будинок за ці роки постарів, а сім’я моєї дочки розширилася, тому вони прийняли рішення переїхати до міста в пошуках кращих умов життя для дитини, що підростала. Я запропонувала відремонтувати наш старий будинок, але вони відмовилися, вирішивши натомість винаймати квартиру в місті.
Життя йшло вперед, і я зустріла сусідку, яка з радістю розповіла, що її діти побудували новий будинок у місті і запрошують її переїхати до них. Я не могла не відчути укол заздрості, бажаючи, щоб мої власні діти думали про мене так само. І ось, одного разу, моя дочка зателефонувала мені, переповнена хвилюванням. Вона сказала, що у неї є сюрприз, місце для проживання. Ми домовилися про зустріч, і я з нетерпінням чекала їхнього приїзду.
Коли вони нарешті приїхали, їхні очі були сповнені ентузіазму, коли вони описували квартиру, яку вони придбали в кредит. Вони говорили про район та всі зручності, які на них чекали. Квартuра справді була чудова. Моє серце тьохнуло від передчуття, і в нетерпінні я запитала: “А яка кімната для мене?”.
На мій подив і розчарування, моя дочка відповіла розчаровано. “Мамо, будь ласка, не починай. Ми привезли тебе сюди, щоб показати, де будемо жити ми, твої діти. Ми думали, що ти будеш рада побачити нову квартиру. Але як ми всі помістимося? Нас вже троє. Нам з чоловіком потрібна власна спальня, дитяча для диmини та вітальня. Ми навіть плануємо незабаром народити ще одну дитину, і тут просто не вистачить місця для всіх нас. Крім того, у тебе є власний будинок. Як ти можеш його покинути? Тут твій сад, твій улюблений пес і дружні сусіди”.
Її слова пронизали мене наскрізь, і я відчула себе відкuнутою і неважливою. Тільки мій зять, здавалося, зрозумів мої емоції, але він був безсилий втрутитися. Він міг лише відвести погляд і мовчати.
У той момент, переповнена сумішшю болю і туги, я вигадала виправдання про термінову справу, яка вимагала моєї уваги. Я поспішила на автобусну зупинку, відчайдушно сподіваючuсь, що моя дочка і зять змінять своє рішення, що вони запросять мене стати частиною їхнього нового життя. Але дні перетворювалися на тижні, а мій телефон мовчав. З важким серцем я нарешті набралася сміливості подзвонити їм сама і поцікавитися їхнім самопочуттям.
Однак, на моє велике розчарування, їхня відповідь зводилася виключно до того, що вони ходять по магазинах і купують меблі для квартири. Було схоже на те, що ідея про те, що я можу бути часmиною їхнього нового життя була відкинута і забута.
Я відчуваю глибокий смуток і розчарування. Розмірковуючи nро це все, не знаю, хто з нас має рацію. Як гадаєте, можливо моя донька права, що хоче будувати своє життя без моєї присутності?
