На морозній лютневій вулиці, коли вітер пронизував кістки, я, майже замерзаючи, бігла від зупинки до під’їзду. Прикро було бачити ту саму картину, яку вже знала: двоє дітлахів у старих демісезонних курточках безнадійно стукнулися у власну квартиру.
Мамо, відчини, ми замерзли…
Що, знову заснула, не чує?
Восьмирічна Настя важко зітхнула і кивнула. Її чотирирічний брат Максим був повністю змокнутий і схлипував. Серце скручувалося, спостерігаючи за ними.
“Цього разу їм точно потрібна допомога,” – подумала я. “Не можу залишити їх у цьому холоді. Ходімо до мене. Зігрієтеся і поїмо щось.”
Хлопці поплелися за мною сходами на вищий поверх.
Це була не перша ситуація, коли їх п’яна мати відправляла гуляти, щоб зайнятися своїм особистим життям зі своїм партнером у примітивній однокімнатній квартирі. Кожного разу закінчувалося однаково: заснули двоє на напідпитку в спокійному ліжку, тоді як діти залишалися замерзати в під’їзді.
Одного разу мені довелося навіть залишити їх у себе на ніч, оскільки ми так і не змогли достукатися до квартири. Це призвело до того, що наступного ранку я отримала неприємну лекцію від цієї матері, яка сказала, що я “безпідставно” забрала її дітей без попередження.
Настала час скарг, перш ніж сталося щось жахливе. Літо було впорядковане, але взимку це було неприйнятно. Дітям не було адекватного теплого одягу, і вони могли замерзнути…
Того вечора знову не вдалося достукатися до квартири з дітьми. Настя сказала, що здалеку побачила, як їхня мати із братом гуляли, і що їхній співмешканець, дядько Олександр, вийшов з під’їзду і пішов кудись. Це здалося мені дивним, але я припустила, що дівчинка може помилятися, враховуючи далеку дистанцію.
Мати не відчинила двері і вранці. Довелося дзвонити в поліцію та звертатися на роботі до адміністрації. Поліцейські приїхали через тривалу дорогу. Прибувши, їм довелося відірвати двері. Галя, мати Насті і Макса, лежала в ліжку без руху, але була жива. Поліцейські викликали швидку допомогу.
Лікар, який приїхав, поставив діагноз Галі: або інсульт, або інфаркт. Було очевидно, що щось сталося з жінкою ще вчора ввечері, але відсутність вчасної медичної допомоги зменшила шанси на порятунок.
Жінку відвезли в лікарню, а дітей тим часом залишили зі мною. Мені довелося довго розповідати свідчення, підписувати папери і допомагати скласти фоторобот співмешканця Гали.
Поліцейським потрібно було знайти чоловіка, щоб з’ясувати, чи не він спричинив шкоду цивільній дружині, через що вона опинилася в такому стані.
Тетяно Петрівно, держава допоможе вам у цій благій справі. Ви будете отримувати пенсію за втратою годувальника на кожне дитя, і допомога для опікунських дітей непогана в наш час, впораєтеся з цим.
Мені все одно було страшно, але мені потрібно було згодитися на опіку. Я зателефонувала сину того вечора й розповіла про ситуацію.
Мамо, вирішуй сама, але якби я був на твоєму місці, то погодився б. Знаючи тебе, ти пізніше страждатимеш від сумнівів, якби ти прийняла інший вибір. Займаючись сам, я розумію, що тобі потрібна здорова мати!
Ти мене переконав! Приїжджай знайомитися з новими родичами.
Настька і Максик залишилися зі мною. Державної допомоги мені було достатньо для їх утримання, а також моє життя стало цікавішим та багатшим з цими дітьми. Я знову відчула радість материнства, наче повернулася у ті часи, коли мій син був ще маленьким.
Згодом я зрозуміла, що Настя і Максим не лише потребують тепла і притулку, але й звичайного дитячого щастя. Ми проводили багато часу разом, граючись, читаючи книжки, відвідуючи парки і музеї. Я допомагала їм засвоювати знання, розвивати навички і виховувати їх в моральних цінностях.
Спочатку було складно звикнути до нових обов’язків і відповідальності, але поступово я зрозуміла, що це найкраще рішення, яке я могла прийняти. Бачити, як Настя і Максим ростуть і розвиваються під моїм керівництвом, було надзвичайно задоволенням.
Життя повернуло мені щастя і натхнення, які я втратила відтоді, як мій син пішов своїм шляхом. Я втілюю в себе роль опікуна і матері для Насті і Макса, і це дає мені силу і щастя кожен день.
Опіка над дітьми змінила моє життя назавжди. Це було викликом, але також і найкращою рішенням, яке я коли-небудь приймала. Я більше не почуваюся самотньою, але відчуваю, що моє життя має сенс і цінність.
