Я завжди пишалась своєю викладацькою діяльністю в університеті. Мені лише 32 роки, але я вже багато чого досягла. Зазвичай я викладала предмет філософії студентам mретього курсу, і кожна нова група нічим не відрізнялася від інших. Це перший раз коли студент так привернув мою увагу..
У ньому було щось особливе. Справа була не лише в його інтелекті чи бажанні вчитися, а в тому, як Артем дивився на мене. Здавалося, що він бачив мене не лише в ролі вчителя, а й сnриймав як жінку. У його погляді була глибина розуміння і вдячності, яка викликала у мене мурашки по шкірі.
Протягом семестру я не могла не помітити присутність Артема на моїх заняттях. Він брав активну участь у дискусіях, його вдумливі зауваження додавали глибини нашим філософським дослідженням. І щоразу, коли наші погляди зустрічалися, між нами утворювався мовчазний зв’язок.
Одного вечора в університеті відбувалася студентська вечірка.Атмосфера була наповнена сміхом і музикою, і я наче розчинилась в цьому моменті. Танцюючи в ритм, відчула, як мене поплескали по плечу. Обернувшись, я побачила Артема, що стояв поруч, його очі виблискували сумішшю нервозності та хвилювання.
“Можна запросити тебе на танець?” – запитав він, його голос bуло ледь чутно через музику.
Не кажучи ні слова, я кивнула і взяла його простягнуту руку. Ми танцювали всю ніч, кружляючи і погойдуючись, ніби час сповільнився тільки для нас. Це було хвилююче і заборонено, але в той момент я не могла протистояти магнітному потягу, що притягував нас один до одного.
Коли вечір добігав кінця, Артем запроnонував провести мене додому. Коли ми прогулювалися освітленими місяцем вулицями, повітря було сповнене передчуттям, ми знали, що ступаємо на небезпечний шлях. Але принада кохання пересилювала будь-які раціональні аргументи проти.
На порозі моєї квартири ми стояли мовчки, не в змозі попрощатися. Інтенсивність нашого зв’язку була незаперечною, і з мовчазної згоди ми вирішили провести ніч разом. Це була ніч спільної вразливосmі та пристрасних шепотів, коли ми дозволили нашим серцям вести нас на незвідану територію.
Після кількох таємних побачень, ми з Артемом вирішили не приховувати наші стосунки. Ми обоє були дорослими людьми і вірили, що кохання не має кордонів. Сповнена надії, я вирішила повідомити про наші стосунки адміністрації університету, сподіваючись, що вони зрозуміють і поважатимуть наше рішення.
Однак реакція адміністрації була далеко не такою, як я очікувала.Мене викликали на зустріч і поставили ультиматум: розірвати стосунки з Артемом або писати заяву на звільнення.
Нині я спустошена. Мені здається несправедливим і нечесним, що почуття, які принесли стільки радості і щастя в наше життя, могли бути так швидко засуджені. Тепер я стою на роздоріжжі – відмовиmися від кохання чи зруйнувати кар’єру.
