Мені ніколи не було цікаво в компанії однолітків. У їхніх головах гуляв вітер й думати вони могли лише про розваги та танці. Я ж уникала шум та гамір й просто шукала людину з якою можна поговорити про щось більше, ніж сукні, манікюр чи погоду.
В університеті часу на знайомства не було. Навчання відбирало у мене чи не весь день. Вранці відвідувала пари, після обіду ходила до бібліотеки готуватися до семінарських занять. Ввечері виконували практичні та писала конспекти. Подруги по кімнатні неодноразово намагалися витягнути мене на люди, проте я була непохитна.
Коли у новому семестрі у нас розпочався новий курс філософії я вперше побачила його. Віктор Олександрович, викладач цієї дисципліни, вразив мене у самісіньке серце. Я ловила кожне сказане ним слово, яким гарним було його мовлення, як красиво звучав голос. Ті речі, про які він говорив здавалися такими мудрими та правильними.
Схоже викладач помітив мій інтерес до предмета, хоча насправді я цікавилася більше ним. Ми домовилися про виконання проєкту на один конкурс. Поки Віктор Олександрович намагався пояснити мені в чому полягає суть завдання, я невідривно за ним спостерігала. Чоловік він досвідчений, тож швидко збагнув що і до чого.
Мабуть, я теж йому сподобалася, бо ми почали таємно зустрічатися. Одружитися вдалося лише після мого випускного. Бути дружиною професора, доктора наук не так захопливо, як я собі уявляла. Після весілля мені довелося супроводжувати чоловіка на усіх їхніх офіційних зібраннях та зустрічах. У колі цих людей я почувала себе ніяково. Вони говорили про такі речі, що мені здавалося, що це незнайома для мене мова.
Кожен намагався якось залучити й мене у свої розмови та суперечки. Не знаю, чи робили вони це навмисне аби посміятися з моєї неграмотності, чи просто не хотіли аби я сумувала в стороні. Та найгіршою була поведінка Віктора. Чоловік всіляко намагався продемонструвати свою владу наді мною. Мовляв, он який він благородний філософ, що взяв під своє крило дурненьку селючку.
Спершу я намагалася не звертати на це уваги, поки його ставлення не перейшло усі дозволені рамки. Це був вечір суботи. Я сподівалася, що ми залишимося вдома за переглядом цікавого фільму. Вітя попередив в останню мить, що нас запросили в гості його друзі. Мені дали 10 хвилин на збори. Коли ми приїхали, усі гості уже сиділи за столом.
Звісно, увага була прикута до нашої пари, тому що Віктор Олександрович єдиний, хто був одружений. Я для них, як біла ворона. Хтось розпочав розмову про останню опубліковану працю мого чоловіка. Його хвалили та цитували окремі вдалі думки. До мене звернулася колега Віті, здається Марина:
-Ви напевно неабияк пишаєтеся своїм чоловіком. Вийти заміж за такий світлий розум не кожній пощастить. Як ви ставитеся до його наукових праць, яка стаття ваша улюблена.
Я не встигла нічого відповісти, тому що в розмову втрутився чоловік. Віктор говорив про мене так, ніби мене немає поруч.
-Марино Леонідівно це марна справа. Думки моєї дружини такі ж порожні, як і суть книг, які вона читає.
Усі присутні почали реготати. Вони дивилися просто мені в обличчя й насміхалися. Ніхто не втрачав можливості вставити свій їдкий коментар. Марина Леонідівна залишилася задоволеною й розпливлася в посмішці, коли Вітя додав:
-Я ніколи не знав жінки розумнішої від вас.
-Тоді навіщо одружилися з цією? – вона зневажливо вказала головою у мій бік.
-Красиве личко й більше нічого.
Я більше не витримувала, тому звернулася до усіх:
-Шановні уми нашого часу! Не хотілося б вас розчаровувати, але я не глуха й все прекрасно чую. В житті не зустрічала людей жахливіших від вас. Щиро сподіваюся, що ваші наукові праці – це єдині супутники, що будуть поруч із такими снобами.
