Я працювала архітектором в одній відомій будівельній фірмі. Замовлень нам завжди вистачало, тож дефіциту роботи не було. Чим більше проєктів вдавалося здати за рік, тим більшою була моя заробітна плата. Тож до свого 30-річчя я досягла чимало. Купила квартиру, автомобіль, багато подорожувала.
З особистим життям не складалося. Чомусь чоловіки, коли дізнавалися про мої успіхи, ніяковіли. Багатьом не подобалося, що дівчина заробляє більше. Схоже це впливало на їхню самооцінку, тож такі стосунки я швидко розривала. Коли вдавалося познайомитися з успішними представниками сильної статті, усе було навпаки. Я відчувала себе неповноцінною, тому що не дотягувала до рівня кавалера.
Все змінилося, коли мені випадково зустрівся Микола. Чоловік працював таксистом, жив на орендованій квартирі, ледве зводив кінці з кінцями, але на життя не скаржився. Наші стосунки розвивалися стрімко. Я сама запропонувала з’їхатися та жити разом. Чоловік не відмовився. Його взагалі не хвилювало фінансове питання. Той факт, що я заробляла більше, Миколу влаштовував.
Щоб насолодитися медовим місяцем я взяла на роботі відпустку, замовила нам квитки на потяг та забронювала готель. Два тижні ми відпочивали, насолоджувалися один одним та місцевими пам’ятками культури. Звісно, усі затрати оплатила я. Мало того, ще й накупила коханому подарунків. Не відмовила ні в чому.
Коли ми повернулися додому, довелося повернутися на роботу. Все частіше я поверталася після важкого робочого дня й заставала чоловіка у квартирі. Одного дня запитала, чому він не на роботі. Микола відповів, що звільнився, адже він не бачив сенсу у своїй роботі, бо я можу забезпечити нас обох.
Формально він має рацію, але я не хочу, щоб чоловік виліз мені на голову та спустив ноги. Микола повинен бути завойовником, відчувати відповідальність за свою сім’ю. Якщо він сидітиме вдома на всьому готовому, нічого путнього із нашого шлюбу не буде.
