Ми з дружиною на старість років вирішили переїхати жити в село. У місті душно, постійно сидіти у квартирі не хочеться. Та й зайняти себе у чотирьох стінах нічим. У селі ж справжнє роздолля. Хоч роботи й багато, але плоди того варті. Якщо потрудитися на славу, можна мати власну городину, фрукти, ягоди та прекрасні квіти. Інна мою ідею підтримувала обома руками. Вона народилася та виросла фактично на природі, тож була рада повернутися до свого коріння.
Квартиру у місті ми продали. На вторговані кошти купили невеличку хатину за містом. Ті гроші, які залишилися поділили порівну між доньками. Їх у нас двоє. Старша Алла, живе недалеко від нас. Вона вже давно сімейна. Має чоловіка та двох доточок. Молодша Кіра, залишилася у місті. Сільське життя їй було не до смаку. Нещодавно вона також вийшла заміж. Кіра із зятем до нас приїздили не часто. Власне кажучи, Ігор був у гостях лише один раз, коли ми знайомилися. Він чоловік міський, любить комфорт та покращені умови. Вважає, що в селі усього цього немає, тому навіть не показується сюди. Зате, коли приїжджає по Кіру, справно пакує торби, що ми готуємо.
Буквально місяць тому подружжя вперше стало батьками. У Кіри та Ігоря народився хлопчик Тарасик. Ми з дружиною свого онука ще не бачили. Не хотіли їхати одразу до немовляти. Вирішили дати час, щоб малий підріс та набрався сили. Хоч нас і не запрошували, набрали нахабності й самі вирішили поїхати, побачити, як діти живуть. Ми ще у них жодного разу не гостювали.
Звісно, заздалегідь зателефонували до доньки, попередили про свій приїзд. Домовилися, що будемо гостювати тиждень. Вона була не проти, навіть зраділа. Їхали ми не з пустими руками. Спакували гарні сумки з продуктами та закрутками. Кілька місяців економили, щоб ще якусь копійку відкласти й дитині подарувати.
Зять зустрів нас на вокзалі, правда довелося хвилин 20 чекати. Посмішки на його обличчі ми не помітили, Ігор, як завжди, був не в гуморі. Коли привіз нас додому, навіть не допоміг татові із сумками. Ми вдвох несли важкі пакунки до їхньої квартири. Кіра нам зраділа, кинулася обіймати. Покликала до столу, вечеряти. Нарешті ми побачили Тарасика. Хлопчик був схожим на справжнє янголятко.
Дружин так хотіла взяти малого на руки, але зять не дозволив. Сказав, що вони не привчають сина до рук. Коли настав час лягати відпочивати, нам люб’язно повідомили, що місця немає. Хвилюватися не варто, бо Ігор забронював для нас номери в готелі. Ми були готові спати на підлозі, чи на кухні, проте наша присутність, видко, дітям заважала.
Дружина усю ніч проплакала. Вона не очікувала, що рідна дитина не знайде для своїх батьків місця у своєму домі. Звісно, це все повадки зятя, проте Кіра могла заступитися або сказати своє слово. Натомість дозволила так не гарно вчинити з батьками. Наступного дня ми знову поїхали до дочки. На сніданок нам запропонували чаю з печивом. Дитину брати знову не дозволили. Інна хотіла допомогти Кірі з хатніми справами, проте дочка відмовилася. Я не знав, куди себе подіти. Через різкий погляд зятя почував себе некомфортно.
Словом наше гостювання закінчилося на другий день. Ми зрозуміли, що нам не так уже й раді. Взялися з дружиною за руки та попрямували на вокзал. Коли повернулися додому, старша донька уже зустрічала нас смачними стравами та обіймами. Почала розпитувати, чому так рано повернулися, ми й розповіли правду.
Алла не стрималася, зателефонувала до молодшої сестри та нагримала на неї за нас з дружиною. Було приємно знати, що хоча б старша цінує та поважає батьків. Після того випадку з Кірою ми не спілкуємося. Схоже, вона цим не переймається. Шкода, що батьківське серце болить й ніякі ліки цьому не зарадять.
