Свого батька я не пам’ятаю взагалі. Так, я знаю, що він в мене десь є, адже інакше я б не народилась на цей світ, проте участі в моєму житті він геть не приймав, окрім зачаття. Мама ніколи про нього погано не відкликалась, навіть коли я питала, чому він пішов від неї ще коли та була вагітною, та мама тільки казала, що так склалось, не всі люди однакові, не всі родини схожі.
Я дивилась на своїх однолітків та заздрила, адже їх зі школи забирали або по черзі або двоє батьків. Вони кликали на свої свята всю родину, а з моїх гостів була тільки мама та бабуся, а інколи й по черзі, бо хтось завжди мусив бути в нашому маленькому магазинчику. Закривати його на пів дня хоч раз в місяць було для нас непомірною розкішшю, адже на нього ми поставили все наше життя. Як виявилось потім – не прогадали.Ми себе половину життя у всьому обмежували. Складали копійку до копійки, аби відкрити той маленький продуктовий магазин, за прибуток якого й живемо.
Коли я пішла до старших класів, ми трішки збільшили його розміри, додали ще дві точки на місцевих ринках. Життя наше почало процвітати. Ми навіть змогли купити собі трикімнатну квартиру, та не дити всі втрьох в одній маленькій, де тільки поміщались ліжка та одна вішалка, на якій висіли всі наші речі.
Саме через таку бідноту, в якій я зростала, я й ненавиділа батька. Ненавиділа за все. За кожне пропущене дитяче свято. За кожну не з’їдену булочку, про яку я мріяла, коли йшла зі школи голодніша від бродячого пса. За те, що доводилось купувати собі нові речі в секонд хенді, що вже означає поношені, непотрібні. Такою само непотрібною почувалась і я в цьому житті.
Та чудо сталось. Батько таки з’явився в моєму життя.Що правда геть не так, як я мріяла. Він просто приперся в один із наших магазинів, коли на вихідних ми із мамою там працювали вдвох. Щей на ринку, де в базарні дні від клієнтів відбою немає.
-Доню! Сонце моє неприглядне! Як же я за тобою сумував!
-Ви хто?!
-ТА як хто?! Батько ж твій! Давай сюди того ящика, шо тримаєш! Я допоможу, я ж Батько!
-Степане, а ну ходім вийдемо!
Голос матері був суворим та міцним. В її очах літали іскри від злості.Такою я її ще ніколи не бачила. Навіть коли вона зловила мене за сигаретами.
Після розмови із мамою так званий батько пішов геть, проте обіцяв повернутись. Зі мною попрощався чи то підморгуванням, чи то цоканням язика… Жах просто. Раніше я мріяла про появу батька в моєму житті, а тепер хотіла ніколи його не знати. Той чоловік в обносках, із запахом перегару річної давнини нагадував тільки про те, що ми жили краще без нього.
Та на тому наше знайомство не завершилось. Мені досі не відомо, звідки він дізнався, що м маємо свій ларьок на ринку, та спокою він нам не давав. Спершу приходив і пропонував допомогу, а потім, почувши відмову вимагав свою долю, адже по крові ми родина, тож маємо ділити навпіл всі біди та радості. Мама все намагалась йому спокійно пояснити, випроводити без сварок та скандалів, взагалі дивуюсь, звідки вона мала терпіння саме до цієї людини, та потім дала йому такого прочухана, що всі алкоголіки в радіусі пів кілометра вирішили залишити своє місце перебування. Все життя десь гуляв, пиячив, а коли побачив, що ми непогано почали жити, то час і лапку покласти. А дідька тобі лисого, скупердяю пропитий! Тебе як не було в нашому життя, так і не має бути!
