І все ж таки, справжнє, оте саме щире та вічне кохання щастить зустріти в житті геть не кожному. Так, звісно, можна притертися, з чимось змиритись. Проте по справжньому кохати людину – ні. Більшість людей у подружньому житті просто змиряються зі своєю ситуацією. Так, спершу було кохання. Той самий романтичний період, коли в животі метелики від зустрічі, яка ще настала, та ось-ось має відбутись. А потім, ввечері, коли повертаєшся додому тебе відразу накриває сум за тією людиною. Більшість пар гадає, що так буде все житті, тому коли вони зустрічаються із реальністю – вон втрачають інтерес. Так було весело та цікаво раніше в парі, а тепер самі проблеми та непорозуміння. Ось так сталось і з моїми батьками. Я живу вже досить довгий час тільки із мамою, та вона ось тільки нещодавно відважилась розповісти мені що було не так у відносинах із татом. Насправді явної проблеми я там і не помітив, проте зрозумів, яка проблема чекає мене в майбутньому, якщо я буду необачним та житиму самими лиш емоціями, а не головою.
Саме так, як я розповів вище, і будувались відносини моїх батьків.
Я кожного дня чекала, коли він мені зателефонує на домашній телефон. Мені було навіть все одно, що батько від того скаженів. Навіть якщо не поговорю із ним, а просто почую, як тато в слухавку кричить, об той більше не дзвонив, то на душі так добре ставало. Тоді я вже знала, що він сумує за мною, хоче зустрітись. Ввечері з подружками у дворі сиділа, чекала, поки він прийде мене забере. І він приходив, навіть коли ми трішки посваримось. Він завжди турбувався про мене, та дуже ревнував до інших хлопців.
-Ви довго зустрічались?
-Та ні. Геть мало для того, аби зрозуміти, що на яскравих емоціях далеко не заїдеш. В силу малого досвіду це було для нас обох щось нове та захоплююче. Саме тому ми так і боялись те втратити.Вирішили одружитись, бо ж так добре було разом.
-А дід що, не проти був? Він же ніби не дуже батька любить.
-Та проти звісно, та куди б він подівся? Перші місяця, навіть декілька років у нас все продовжувалось в такому самому дусі. Постійні побачення, романтичні вечері. Ми навіть із друзями не дуже спілкувались, було достатньо компанії одне одного. Проте з часом цей романтичний пил почав спадати. Ми не те щоб віддалились, просто охололи. Почали дратуватись без причин, сваритись. Дрібнички приводили до великих сварок. Піком нашої кризи стала вагітність. Водночас можна сказати, що ти був тим, хто тримав наші відносини до останнього. Батько тебе дуже любить. Ми намагались тримати себе в руках. Ти швидко дорослішав, багато розумів. Наші сварки ні до чого хорошого привести не могли, тож відносини вирішували вже коли ти спав. В якийсь момент ми вирішили, що будемо просто жити разом, поки ти не підростеш, та наше розлучення тебе не так сильно травмує. Сподівались, що зрозумієш.
-Насправді не знаю навіть, чи може бути так, щоб розлучення не травмувало дитину в будь-якому віці…Так, я розумію, чому у вас так сталось, та все одно хотів би мати повноцінну родину…
-Я знаю.. Вибач… Мене це мучає кожного дня. Ми просто занадто легковажно поставились до шлюбу. Сподіваюсь, ти не повториш наших помилок.
Ми довго розмовляли, мама навіть плакала. Та в мою голову прийшло давно розуміння, що й мама й тато не були щасливі разом. Колись так, та не зараз. Вони виховували та ростили мене разом, адже так було потрібно. Я виріс. Зараз вони мають право самі нарешті стати щасливими навіть якщо й окремо. Мені немає їх в чому дорікнути. Як батьки вони робили та роблять все, аби мені було добре. Сподіваюсь, що вони все ж таки зможуть відпустити минуле повноцінно та знайти собі нову пару, яка наповнить їх коханням та новим життям. Не хочеться бути тим, хто вкрав їхній шанс на щастя власним народженням. Сподіваюсь, мені вистачить в майбутньому розуму аби зрозуміти, що справжнє кохання це не метелики в животі та емоційні гойдалки, а спокій, розуміння та просте щастя поряд із дорогою для тебе людиною.
