Моя сестра втрапила у чергову халепу. Я вже не дивувалася, коли мені зателефонували з лікарні й повідомили, що Інна знаходиться у травматології. Відпросившись з роботи я помчала з’ясовувати, що сталося цього разу.
Коли прийшла у палату, Інни там не було. Мабуть, була ще на огляді. Натомість поступала нова пацієнтка. Молода дівчина, років 19, стрибала на милицях зі зламаною ногою. Медична сестра з незадоволеним виразом обличчя йшла позаду.
Вона безцеремонно вказала пацієнтці, яке ліжко зайняти й розвернулася, щоб піти. Дівчина зупинила її проханням:
-Чи не могли б ви, будь ласка, застелити мені постіль, а то мені зі зламаною ногою буде незручно.
Як на мене, прохання зовсім безневинне, але працівниця лікарні сприйняла це за особисту образу:
-Я що тобі прислуга чи доглядальниця. Думаєш, я навчалася в училищі для того, щоб пацієнтам постіль заправляти. Це робота санітарки, то нехай вона її й виконує. Я й так копійки отримую, а ще вимушена за чужих їхнє діло робити.
Бідолашна дівчина не знала куди себе подіти. Вона вже була не рада, що попросила про допомогу. Я не хотіла втручатися, повчати таку особу – марна трата часу та нервів.
Коли медична сестра розгнівана вилетіла із палати, я підійшла до дівчини й спробувала її заспокоїти. Допомогла бідолашній заправити постіль й порадила написати скаргу на ту особу. Тут нічого соромитися. Якщо вона прийшла у лікарню, де вимушена працювати з людьми, то нехай сама спершу навчиться бути людиною.
Якщо закривати очі на таку поведінку, то та особа дозволятиме собі ще більше. Я вважаю, це неприпустимо.
