Я народився у місті. Мої батьки свого часу вирішили, що у місті для них відкриється багато перспектив, тому й переїхали із села ще до мого народження. На канікули ми частенько їздили на дачу. Тато займався чоловічими справами, мама вирощувала квіти та городину. Я ж мав вдосталь місця, щоб набігатися й прекрасних друзів з якими підтримував контакт і в дорослому житті.
З того часу пролетіло багато років. Відколи батьків не стало у село я не їздив. Хоча частенько згадував скільки всього хорошого там відбулося. Коли одружився з Мариною, то через нові клопоти й взагалі забувся про батьківщину.
Якось дружина почала розмову про те, що непогано було б придбати дачу. Щоб у відпустку їздити на свіже повітря та мати свій куточок серед природної краси. Саме тоді я й розповів коханій про будинок. Мабуть, після стількох років пустки він був у занедбаному стані, але все можна відновити.
Ми вирішили на вихідних поїхати подивитися, що зробив час із домом. Усі місця, котрі ми проїжджали поставали у моїй пам’яті й розливалися приємним теплом по тілу. Чому я перестав сюди приїздити просто не розумію. Нарешті ми приїхали у потрібне місце, де на нас чекав справжній сюрприз.
Будинок доглянутий, побілений, трава на подвір’ї скошена, квіти буяють різноманіттям кольорів. Здивований поглядом на мене подивилася дружина:
-Ти ж казав, що не приїздив сюди декілька років!
-Так і є.
Ми пішли розбиратися у чому справа. Постукали у двері, нам відчинила досить молода дівчина, до її ніг тулилася дитина років двох.
-Вітаю! Чим можу вам допомогти?
-Власне, здається, це ми вам допомагаємо. Це наш дім!
-Я зараз все поясню. Не влаштовуйте скандал, будь ласка.
Марія запросила нас усередину, заварила ароматного чаю, пригостила печивом й повідала свою історію. Їй 19, вона самостійно виховує доньку. Свого часу закохалася в однокласника. Щиро вірила, що почуття взаємні, тому й виявила необачність. Коли дізналася, що вагітна й розповіла про все батьку дитини – він утік, а від немовляти відмовився.
Батьки поставили дочку перед вибором: або вона залишається в їхньому домі, але сама, або може йти геть! Марія не сумнівалася жодної хвилини. Зібрала речі й назавжди покинула батьківський дім.
Особливого вибору у неї не було. Сіла на перший ліпший автобус, який і довіз її до цього села. Тут зайняла покинутий дім, хоча й розуміла, що немає права цього робити.
Ми з дружиною були вражені цією історією бідолашної дитини. Звісно, Марію ми з дому не вигнали. Вона залишилася порядкувати там та підтримувати лад. Коли її донечка підросте, ми допоможемо дівчині влаштуватися в місті.
