Кохання – дивна річ. Ми не обираємо в кого закохуватись, а кого пропускати мимо очей. Інколи здається, що ми могли б мати кращу пару, ніж у нас є зараз. Особливо часто такі думки відвідують наших батьків, коли ми приводимо обраницю чи обранця до нашого дому знайомитись та розповідати про спільні плани.
Мій хлопець був із багатодітної родини. Не надто благополучної. Мати виховувала дітей самотужки час від часу змінюючи партнерів. Від кожного нового з’являлися новий брат чи сестричка. Грошей на них всіх не вистачало. Менші доношували речі старших. Спали по декілька осіб на одному півтора спального ліжка. Всього в родині мого хлопця було шестеро дітей. Він найстарший. Мабуть, саме тому він мав нав’язливу думку витягнути своїх малих із тієї бідноти. Дати їм кожному по власному ліжку, по декілька комплектів власного нового одягу та взуття. Такі буденні для мене речі для нього були мрією.
А познайомились ми із ним випадково. Мій дядько займався волонтерством, його підопічним і виявився Микита. Якось, я напросилась із ним поїхати. Було цікаво, чим дядько займається. Можливо, після побаченого теж захочу вступити в його ряди. Так і сталось. Того дня я познайомилась із Микитою та його родиною. Він мені здався таким щирим. Не зіпсованим містом, соц мережами та вседозволеністю. Він мав мету, та намагався йти до неї всіма силами. Не дивлячись на неможливість мами платити йому за якісне навчання, хлопець був дуже розумним. Навіть у своїй сільській школі був відмінником. Мабуть, своїми прагненнями він мене й привабив. Бо про зовнішність іншого не скажу. Звичайний такий хлопець.
Мій дядько був його куратором. Він допомагав йому знаходити державні гранти на навчання, виборював для нього місця на додаткових навчаннях у місті та всіляке подібне. Невільно я почала поважати цього хлопця, як нікого. Він боровся із долею. Знаючи подібні випадки життя дітей, зазвичай вони просто повторюють долю батьків.
Ми з Микитою зустрічались вже декілька років, як врешті батьки почали вимагати знайомства із ним. Хоч ми вже давно дорослі, та жили окремо від них, батьки завжди лишаються батьками. Проігнорувати їх я не могла. Ой, що було, коли вони розпитали коханого про його родину. Хлопцю було соромно та боляче говорити, але це його життя. Він його прийняв. Але цього не хотіли робити мої мати й батько. Точніше не хтіли приймати, що він мій майбутній чоловік. Після спільної вечері не минало й дня, коли мама не штурмувала мій телефон дзвінками та повідомленнями, що він для мене не пара. Я маю його кинути. Потім взагалі не мислиме! Вона десь знайшла його контакти та почала погp _ожувати, щоб той розійшовся зі мною, інакше вона потурбується, аби його старання вилізти із ями бідності пішли коту під хвіст.
Спершу, він злякався, але менше за мене. Я вирішила таки розійтись, адже не могла так гидко вчинити із коханим. Я знаю, чого були варті його старання, які вже мали певні результати. Мати й батько цвіли від радощів. Влаштовували мені побачення на осліп із гідними, на їхню думку, чоловіками. Але на довго мене не вистачило. Так само й Микиту.
Ми помирились. Наступного дня пішли та й одружились. Ми пара. Цього ні хто не змінить. Потягнути на дно мого чоловіка – значить потягнути мене, їхню доньку. У батьків немає вибору, окрім як прийняти хлопця в родину. Я знаю, він чудова людина! А те, що в нього така родина… Ну, ми ж не обираємо де народитись. Це доля. Єдине, мені соромно перед Микитою за вчинки батьків. Йому й так не легко, а вони тільки сіль на рану сиплять. Фу. Навіть зневажати їх за це почала.
