Після двох років спільного життя із моїм хлопцем, та процвітання нашої спільної справи ми потрапили до чималої проблеми. Чесно сказати, що я не очікувала, що ми зможемо все разом пережити, відновити всі наші ресурси, та мій коханий довів чого ми варті.Чого ми варті в дуеті, а не окремо.
З одинадцятого класу школи ми почали зустрічатись з Юрком. Він не був першим хлопцем школи, а я найкрасивішою дівчиною, та ми співпали за нашими судженнями про життя. У нас була однакова мета та бажання. Тож фактично з самого початку наших відносин ми почали будувати власну справу – магазинчик канцтоварів.
Спершу ми замовили із Китаю ящик різних дрібничок – ручки, блокноти, зошити, пенали. Гумки різних форм та кольорів. Все було яскравим та не звичайним. Перший ящик розлетівся у нас із рук за один тиждень. Тож нам необхідно було швиденько поповнити запаси. Ми шукали постачальників вже в Україні, проте ціна була вже трішечки вища. Як-не-як, а дірку в товарах ми закрили до нової поставки із Китаю. Кожного місяця наш асортимент ріс.
Нашою супер ідеєю стало попросити в директора невеличкий куточок, де б ми могли організувати прилавок зі своїм товаром. Благо, директор наша була цілком за розвиток та ініціативу учнів, тож виділила нам невеличку кімнатку, яку раніше використовували як інвентарну. Справи йшли все краще та краще. Допомога директора стала нашим міцним підгрунтям для подальшого розвитку.
Ось так, будучи учнями ми започаткували власний бізнес. Після випуску зі школи ми з хлопцем вирішили відкрити власний магазинчик, та запросили працювати туди продавця. Через пів року стабільного доходу ми його збільшили. Приміщенням, товаром. Дітлахи та школярі не вилазили із нього. Ввів був дуже популярним, адже в маленькому містечку складно було знайти щось цікаве. Все доводилось замовляти через інтернет та чекати два три тижні, а то й місяць, поки воно до тебе приїде.
Та нещодавно, коли ми вважали, що у нас все йде дуже добре, хтось вирішив підпалити наш магазин. Комусь він дуже муляв. Але ж хіба так можна?! Я була в повній істериці! Плакала декілька днів. Юра теж страшенно засмутився, якщо це можна назвати таким м’яким словом. Особисто я взагалі не розуміла, як нам все відновлювати. Там же товару було на сотню тисяч гривень.Ми ж навіть цікаві рюкзаки та сумки привезли, навіть не встигли викласти на вітрину. Мене поглинула апатія. Я чіплялась до будь-яких слів та дій мого хлопця. Хоч йому й самому було тяжко змиритись із втратою, він не показував мені цього. Мене постійно заспокоював, та підбадьорював. Мовляв, якщо ми в школі змогли все розпочати із кишенькових грошей, то зараз, маючи трішки більші можливості відновимось за декілька тижнів!
Це були мої найскладніші декілька тижнів в моєму житті. Я навіть на випускних екзаменах так не хвилювалась, чесне слово! Та врешті, всупереч моїм крикам та істерикам, катастрофічну нестачу коштів ми витягнули. Так, декілька місяців нам доведеться пожити на воді та сухарях, але то не біда! Разом ми зможемо й більше! Ось після такої жахливої ситуації я впевнена, що обрала вірного чоловіка! З ним в парі нам ні що не страшно!
