А попереджала мене колись мати, що романи на роботі нічим хорошим не закінчуються. А я дурна, розвісила вуха та довірилась своїй наївності. З першого дня на роботі, з директором у нас склались теплі відносини. Я розуміла його із пів слова, з легкістю виконувала всі його завдання та доручення, а потім ввечері, інколи навіть і вночі ми з ним разом вечеряли. Потім він, або його водій підвозили мене додому. З часом я зрозуміла, що він мені справді подобається. Довго собі в цьому не зізнавалась, та куди подіти правду? Там паче, міні здалось, що він також проявляє до мене симпатію. то двері притримає, то каву зранку для двох купить. Обіймав спершу по-дружньому за плечі, проте тепер почав за талію. Що правда коли були на одинці, або в місцях, де нас не помітять співробітники.
Проте між нами стояло одне, але дуже велике “АЛЕ”. Його дружина та діти. Він мені розповідав, що вони із дружиною вже давно не ладнають. Шлюб їх тримається виключно на дітях та його репутації перед компанією. Власники були німцями, а вони дуже чутливо ставляться до розлучень. Не зміг вберегти шлюб, тож як ти можеш втримати компанію на плаву? Взагалі, логічно.
Я розвісила вуха та повірила в його слова. Він обіцяв знайти гарне місце в іншій компанії, а потім розлучитись. А поки доведеться жити між двох вогнів. Йшли дні…місяці..роки… А віз й досі там. Мені вривався терпець! Я хотіла справжніх відносин! Мені набридло приховуватись. В офісі всі вже й так знали про наш роман. все шепотілись за спиною, та варто було обернутись, люди одягали маски посмішок та незнання. Фу!
Я поставила питання руба – Коли?!
– Люба, зачекай ще трішки. Знайти гарну посаду із гарною зарплатнею не така вже й легка справа!
– А мені жити коханкою легко?! Ти мене вже декілька років годуєш обіцянками, а до діла навіть не доходить!Все, з мене вистачить! Або ти розлучаєшся та ми живемо як повноцінна пара, або я йду від тебе!
Я молила Бога, щоб він обрав мене, проте розуміла, що маю соті відсотка на успіх. Та й жити так далі я не могла. Інтуїція мене не підвела. Після нашої останньої розмови, точніше мого ультиматуму ми більше не спілкувались. Мене перевели в офіс в інше місце. Коханий не дзвонив та не писав. Коли я спробувала йому подзвонити дізналась, що мене заблокували. На серці був камінь, а в очах сльози. В мене пішли роки на того бевзня, а яка дяка? Погрався та й викинув, як пусту, поломану ляльку. Насправді саме такою я й почувалась. Розбитою та нікому не потрібною. Гарний кінець для коханки. Заслужений.
