Життя – цікава річ. Особливо коли ти потрапляєш в якусь непередбачувану та важку ситуацію, а всі родичі розбігаються, як миші на кораблі. Знайомі різко забувають де твій дім, та в цілому про твоє існування. Згадують лиш коли в тебе все більш-менш налагоджується та їм щось від тебе стає потрібно. Так, я не виключення. Саме я потрапив в подібну ситуацію, та зрозумів, що окрім себе мені надіятись немає на кого.
Зранку, я як і завжди збирався на роботу. Поснідав, прийняв душ, випрасував сорочку, взяв шолом, сів на мотоцикл та поїхав потихеньку на роботу. Не встиг я доїхати десь метрів двісті до будинку, де у нас офіс, як мене протаранив водій шевроле на швидкості. Мабуть, тільки завдяки захисному костюму та шолому я зберіг своє життя. Обійшовся тільки переломом ноги, забоями та сильним переляком. Проте й таку травму пережити складно. Це я на місяць мінімум випаду із робочого режиму. Купа коштів на ліки та реабілітацію.
Звісно, судовим рішенням мені компенсували за розбитий байк, оплатили ліки. Та нога так просто здаватись не хотіла. В мене почались ускладнення, довелось після місяця лікарняного брати додаткову відпустку, аби повернути нозі рухливість. Кістка геть неправильно зрослась, та м’язи не могли нормально функціонувати. Кожної ночі я терпів нестерпний біль. Ногу зводило судомами, постійно здавалось, ніби мені її душили пресом, або роздирали на тоненькі смужки. Так, місяць мене підтримували на роботі, інколи навіть колеги приходили навідати, то в лікарню, то додому. Друзі декілька раз заскакували, допомогли продуктами та фінансово. Вони розуміли, що самому витягнути все разом складно. Я по квартирі ледь на вилицях стрибав, все тіло боліло неймовірно. Та коли всі дізнались, що моя проблема затягнулась, потроху люди почали від мене відвертатись. З роботи мені частенько писали, що я затримався на лікарняному, час повертатись, інакше мені швидко знайдуть заміну, друзі взагалі кудись зникли, ніби й не було ніколи. Декілька раз телефонував їм, то вони не взяли слухавку, а перетелефонувати навіть не подумали. Мабуть, гадали, що грошей проситиму, або допомогу яку. Оце так-так… Роздуми над цією темою мене підкосили. Вирішив викульгати до найближчого кафе, там хоч трішки зміна обстановки буде. З моїми процедурами та масажами пішов вже другий місяць, а результату не дуже…
Я взяв собі невеличку каву та десерт. Просто, аби на столику пусто не було, сів на альтанці та знову поринув у роздуми. Спостерігав за людьми, дітьми… Життя рухалось не дивлячись на те, здоровий я чи ні. Мене навіть крупинкою в цьому світі назвати тяжко. Ех. Все ж таки як складно жити самому. Без підтримки, навіть звичайної буденної розмови.
-Вибачте, можу я біля вас присісти? Це моє улюблене місце, кожного ранку тут сиджу, але ви мене сьогодні випередили. – Дівчина привітно посміхнулась.
-Ой, вибачте, не знав, що це ваше місце. Звісно сідайте, не буду вам заважати.
-Ви й е заважаєте. Залишайтесь, попліткуємо. Завжди в самотності сидіти теж набридає. – На обличчі дівчини пробігла непомітна тінь смутку. Дивно, на перший погляд, вона була мов рожева квітка – повна сил, енергії та цвіту.
Виявилось, Олена мала приблизно ту само проблему, що й і я. Вона хворіла на онкологію. Всі знайомі та друзі з часом кудись поділись, не бажаючи дивитись на її згорання. Та хіба їх можна в цьому звинувачувати? Повторювала вона. Чи то щоб себе втішити, чи то для мене. Та я ж знав, що насправді боляче, хоч й не пережив навіть частинки того, що вона. Непомітно настав вже обід, я мало не пропустив візит до лікаря.
-Що ж, Олено, ви тут кожного ранку, так? Сподіваюсь, завтра зустрінемось водночас за цим столиком, з мене той смачний тортик, на який ви так зосереджено дивились весь час.
Вона мило посміхнулась та махнула головою у згоді. Ось так, нещастя принесло мені щастя. Я знайшов як мінімум друга, який розуміє всю важкість ситуації. Проте насправді, вона мені сподобалась як дівчина. Гадаю, нам легше буде разом, рука в руку боротись із нашими проблемами та хворобами. Час ставить всіх та все на свої місця. Потрібні люди у потрібному місці. За виключенням того огидного водія шевроле.
