Вчора до нас в будинок для стареньких приїхала цікава жіночка. От справді. Вона нехай і дійсно старенька, та сил їй з енергією не займати. Щей молоді позаздрять. Розповідала вона цікаві речі, як подорожувала із чоловіком довго, бачила чудові та дивовижні речі. Показувала фотографії, де вони їздили в різні експедиції в джунглі, пустелі та гори. Її життя здавалось неймовірно цікавим, аж дивно стало, чому така людина потрапила до притулку. У неї ж повно сил, енергії. Їй би ще й далі подорожувати, шукати нові світи, чи що вона там шукала.
-Чому ви сюди приїхали? У вас же таке життя було… А тут що, самі процедури та відпочинок в саду…
-О, люба, це ж тільки початок історії… Далі мені вже не так весело жилось. Я завагітніла, от і завершилось все.
Спершу, вона розповідала, була одна дитина, потім, відразу через рік двійня. І вони були щасливі, кохали одне одного. Велика родина. От тільки чоловік отримав на роботі травму не сумісну із життям, та жінці довелось тягнути все самотужки. Коли дітлахи були ще геть маленькими. Так, батьки допомагали, та ні хто ж не вічний. Вона у них й так пізньою дитиною була, тож були вже у віці, коли з’явились онуки. Життя їй поставило не надто просту задачу, та вона вирішувала її всіма можливими методами. Поставила дітей на ноги, дуже довго допомагала в дорослому житті, а ті й звикли. Добре, коли мати до зарплатні додає грошенят. Більше можливостей відкривається. Та хто погляне на її скрючену спину та покручені пальці, чорні від роботи. Вони тільки й просили, дай, дай, а коли не даси, то ображаються, в гості не їздять. Оце так дяка мамі, що виростила в одночку. Вона ж навіть іншого чоловіка собі не шукала, все життя поклала до ніг дітей. А жінкою вона була привабливою. Навіть зараз в зморшках можна розгледіти привабливі колись риси обличчя… Чого вартували тільки яскраво-зелені очі.
–О, знайшли мене! Он вже біжать із протягнутою рукою! – жінка тикнула пальцем в сторону воріт. Там йшли два чоловіки та молода жінка. Гарно одягнені, видно, що себе вони люблять.
-Мамо! Ти чому від нас втекла?! А як же вся робота? Ми не можемо все самі тягнути, в мене робота до обіду, а потім салон, процедури. Коли я час маю на твоїх кіз виділяти?!
-А Коли хочеш, тоді й виділяй. Хочеш, то продай. В мене немає вже сил з вами возитись та дупу витирати! Не маленькі. Я приїхала сюди відпочити. Заслужила за все своє життя! Спробуйте самі реального життя, а то розбалувала я вас.
-Мамо, та хіба ж так можна?! Хто тобі буде те все оплачувати?! У нас зайвих грошей немає!
-Ой, я й не сумніваюсь. Я собі оплатила, не хвилюйтесь. А тепер геть із моїх очей! Попрошайки! Пароль від рахунків та сейфу навіть не просіть!
Діти спробували щось сперечатись, як так можна, декілька разів матір старою відьмою обізвали…Мені плакати хотілось. Та старенька просто махнула на них рукою й пішла до своєї кімнати. Речей вона мала не так багато. Більшість із них це книги, які закрили всю стіну в кімнаті. Купувала їх упродовж життя, та не мала часу почитати. Нарешті хоч тут відпочине від невдячних дітей та вічної роботи. Я й сама рощу дітей. Страшно уявити, що за мою роботу, всю турботу, та власне, моє серце діти ось так мені віддячать. Для мене це буде рівносильно зраді… Сподіваюсь, що все ж таки я їх правильно виховала.. Вклала правильні цінності.
