Мій батько ніколи особливою вдячністю чи любов’ю не відрізнявся. Все кричав, лаявся, роздавав підзатильники. Так і жили, рік за роком. Мами не стало раніше нього, що сильно вдарило по нас всім. І я, і мій молодший брат, і сам батько були просто спустошені. В будинку жахливо не вистачало її теплої посмішки та смачної вечері. Взагалі, відчуття були, ніби дім геть опустів. Але від життя не втечеш, в таких речах воно й полягає.
Через втрату такої дорогої та рідної людини нам стало складніше знаходити спільну мову. Фактично не можливо. Та й не дуже було коли це робити. Малий бігав до школи, після не і на додаткові заняття, потім тренування з боксу. Батько взяв собі додаткову роботу, працював фактично без вихідних, а спав по декілька годин на добу. Ми з братом й говорили, що це рано чи пізно позначиться на його самопочутті, та він все відмахувався. Мабуть, працюючи йому не лізли в голову думки про маму, та так трішки легше стало існувати. Я ж закінчував університет, та працював на вечірні та нічні зміни в барі. Скажу чесно, на чайових я там заробляв у рази більше, ніж сама офіційна зарплатня. Та мова не про це. Ми просто майже не стикались вдома. У всіх свої справи. Тільки ночували та їли під одним дахом в різний час.
Минув десь приблизно рік, коли тата вхопив інсульт. Мені так хотілось сказати йому «А я ж казав!», проте було не до того. Хвороба його гарно вхопила, ледь з того світу дістали. Декілька днів пролежав в комі, потім нарешті отямився. І ні, щоб подякувати, що ми вчасно його в лікарню привезли, лікарі надали всю необхідну допомогу, так він почав на нас бубніти, дорікати, що ми прогулюємо роботу та заняття. Просиджуємо штани біля лікарняного ліжка.
Викликало це дивні відчуття, з однієї сторони він наполягає, щоб ми жили й далі, як раніше,а з іншої міг хоч дякую сказати за нашу опіку та догляд… Далі стало складніше. У нього оніміли ноги та права рука. Потрібно було, щоб хтось постійно за ним доглядав. Зрозуміло, що меншому брату це не поручиш, тож довелось мені швиденько переводитись на заочне та звільнятись із роботи. Добре, що заощадив непогано, поки працював.. Та якщо по правді, то хотів я ті гроші геть на інше пустити… Та родина все ж таки важливіша.
Дні з батьком минали просто нестерпно. Він і раніше був противним, а тепер так взагалі. От він ніби й не дорікає особливо, проте його поведінка усім показує, наскільки він невдоволений, зневажає тебе і взагалі, почуваєшся огидним хробаком поряд з ним. Вчора ми з ним дуже сильно посварились, коли кур’єр привіз для нього інвалідний візок з електричним двигуном. Батько хоч й втратив велику кількість словесного запасу, та все ж наговорив мені добряче. Що я марнотрат, зневажаю його, якщо привіз того візка. Він тепер почувається геть інвалідом, та не має стимулу далі жити. Все моя провина, що так вийшло. Звісно, я корив себе, що батька не вберіг, не відмовив від важкої праці, та хіба він мене слухав?! Взагалі було відчуття, що для нього я ні хто і звати мене ніяк.
Та сьогодні на кухню він заїхав самотужки. Не треба було мене кликати для допомоги. Так само він поїхав на вулицю у двір, потім в магазин. А вже аж ввечері, коли я збирався йти спати, він тихо подякував мені.
-Дякую… Ти робиш багато для мене, я знаю.. Та не можу висловити все правильно. Мені здається, що я тягну тебе на дно своєю хворобою… У тебе ж своє життя, молодість.
– Батьку, перестань бубніти. Аби ти мені був тягарем, я б давно тебе в будинок пристарілих запхав. А так не бубни, їдь повечеряй і не дивись довго телевізор. Надобраніч, я стомився.
– Надобраніч. Дякую.
Мені цієї короткої розмови вистачить до кінця життя, чесно. Маленька дяка від батька все, що мені було потрібно. Тепер я й не почуваюсь так паскудно.. Можливо, він просто не вміє висловлювати свої думки й почуття?
