Як жити із тим, що в автоkат _астpофі та тяжких наслідках через це для сестрички, яку спричинив нетвеp _езий водій себе звинувачує моя п’ятирічна донька?! Як би ми не розмовляли з нею, пояснювали, що в тому її причини абсолютно немає – результат нульовий. Дитина закрилась в собі, абсолютно не реагує на суспільство, постійно плаче та істерить. Ми вже й до спеціалістів звертались. Все марно. Що робити, навіть не знаю. Абсолютно не погоджусь із твердженням, що змиритись. В жодному разі! Моя дитина не буде жити із таким тягарем на серці все життя! Так, з часом спогади трішки потьмяніють, дещо зміняться, та сам сенс залишиться.
А було все так. Ми їхали на відпочинок на море. діти вже давно просились, та у нас ніяк не виходило. То фінансово, то по часу не вкладались. Чоловік постійно у відрядженнях, на ньому було зав’язана майже вся робота фірми. І ось, нарешті, на День Народження Старшої доньки ми повідомили дівчатам, що нарешті їдемо! Малі аж пищати почали. Скільки радості від таких звичайних речей.
До вокзалу ми вирушили власним авто. Та не встигли ми проїхати й кілометру, як на круговому повороті в нас влетів таксист. Рівно там, де сиділа старша донька. Від ш _okу та удару ми нічого не розуміли. Тільки ривками пам’ятаю лиця людей, які витягували нас із розтрощеного авто, перев’язують p Aни та поять водою. А ще ст _pах. Не за себе, а за дітей, чоловіка.. Мені на себе було геть все одно, аби тільки мої малюки залишаться живими та здоровими!
Нас доправили в лікарню. Вже аж тільки на другий день я прийшла в себе та мені розповіли, що сталось. Чоловік був поруч. Йому дісталось менше, та на ньому не було обличчя.. Очі заплакані. Я вже зрозуміла, що щось не так. В середині все похололо…
– Де дівчата?!
– В палаті.
– З ними все добре?!
– З Лілею так… Віка в кр _итичному стані. Я не знаю люба... Я не знаю що робити…
– Допоможи встати. Хочу до них.
Ми пішли в палату дівчат. Ліля, менша, лежала дивилась мультики на планшеті, на ніжці був гіпсі. А Віка – старша, була обмотана трубками та під’єднана до апарату дихання. Лікарі відразу розповіли свої прогнози. Так і сталось. Через два тижні повних сліз Віка пішла від нас.Органи занадто сильно постраждали, навіть не дивлячись на дитяче крісло та ремені безпеки. Менша донька постійно повторювала, що це її провина. Вона мала піти, а не Віка, адже зазвичай на тому місця вона сиділа. Якось вона покликала лікаря, та запитала, чи можна поміняти її та сестричку місцями, щоб їй Віці не було так боляче. Лікар тоді й сам заплакав. А все через одного в _иpодка, який не цінуючи власного життя зруйнував життя геть молодого паросточка, який ще навіть і третини життя не бачила. Так гірко та б _оляче, словами не передати.
