Ми з чоловіком переїхали жити в село декілька років тому. Свою квартиру у місті залишили доньці. Вона молода, амбітна, має кавалера, то хай діти мають собі власне житло. Гляди, так швидше на якийсь серйозний крок наважаться.
Будинок у селі дістався мені від бабусі ще коли я молодою дівчиною була. Рідної рано не стало. Спершу думала продати його, адже я планувала жити у місті, але все ж вирішила залишити. Спогади про бабусю цінніші за вторговані кошти. Тож мали ми дачу, а тепер й новий дім.
Роботи у селі завжди багато, ніколи за день й присісти. Інколи так зароблялася, що вже нічого не хотілося. Добре, що поруч жила життєрадісна сусідка, бабця Франя, вона завжди розповідала смішні анекдоти та випадки із власного життя. Поспілкуєшся з нею й одразу настрій підіймається, про втому забуваєш.
З бабцею ми подружилися одразу. Інколи ходили одна до одної в гості на чашечку чаю та шматок пирога. Якось за розмовою старенька поділилася майбутньою радістю – через два дні вона святкуватиме ювілей 85 років. Бабуся з нетерпінням чекала, що вся родина приїде її привітати. Вони так рідко зустрічаються, у всіх свої клопоти. Часу на стару бабусю ні в кого немає.
Я вирішила також привітати сусідку. Купила заздалегідь торт та невеличкий подарунок. Вранці зайнялася своїми справами, а до бабусі пішла під вечір. Не хотіла заважати її зустрічі з рідними. В хаті було напрочуд тихо. «Можливо вже всі роз’їхалися?» – подумала про себе. Я намагалася знайти виправдання порожньому будинку, хоч прекрасно розуміла – до старенької так ніхто й не приїхав.
Бабуся Франя сиділа сама за святково накритим столом, дивилася у вікно й плакала. Мені стало так ніяково, хотілося плакати разом з нею. Я видавила посмішку на обличчі, а тоді прийнялася вітати іменинницю. Вона аж розцвіла, коли мене побачила. Почала сміятися й розповідати слушний анекдот. Ми сиділи до пізньої ночі. Додому я повернулася досить пізно, але заснути так і не змогла.
В моїй голові досі не вкладається думка, як можна бути настільки черствими, щоб не знайти часу привітати стареньку людину з її святом. Хто знає, чи доживе вона до наступного року. Ми звикли приймати все, як повинність, а час не стоїть на місці.
Не забувайте про своїх рідних, знаходьте хоч хвилину часу, щоб зателефонувати та почути їхній голос. Відкладіть свої «важливі» справи на потім й провідайте їх, приділіть увагу. Їм буде страшенно радісно, а вам спокійно.
