Ми з дружиною жили в селі поки я не знайшов роботи у місті. Платили непогано, тож ми з Аллою порадилися та вирішили, що буде непогано переїхати у місто. Там для нашої донечки більше можливостей, багато гуртків та розвивальних секцій.
Працював я водієм на автобусі. Їздив одним маршрутом, що віз пасажирів з міста у моє рідне село. Загалом пасажирів я знав, не раз бачилися. З деякими ми навіть гарно дружили свого часу. Робота мені подобалася, скарг на себе ніколи не отримував.
Якось в автобус зайшов мій колишній однокласник Іван. Чоловік розповів, що нещодавно повернувся із заробітків, влаштувався на роботу у місто, але переїжджати з села не хоче. Вони з дружиною уже затіяли ремонт й зробили чимало роботи.
Так за розмовою шлях швидко скоротився. На зупинці пасажири почали виходити, а я все чекав, коли Іван розрахується за проїзд. Однокласний махнув мені рукою й побіг на вихід. Грошей він так і не заплатив. Наступного дня історія повторилася. Не знаю, як заведено за кордоном, де так довго був Ваня, але у нас проїзд потрібно оплачувати.
Хоч було не зручно починати цю розмову та я все ж нагадав Вані, що потрібно заплатити. Колишній товариш зміряв мене з ніг до голови, запитуючи:
-Візьмеш гроші зі свого однокласника? Ти ж мене не на плечах несеш!
-Якщо усі будуть жити за твоїми принципами, то мене з роботи виженуть. У мене тут повний автобус односельців, то мені й з них за проїзд не брати?
Іван розсердився за мене, кинув гроші та вийшов з автобуса. Після того випадку ми більше не зустрічалися. Чим тепер він добирався на роботу я не знаю, але за цим пасажиром точно не сумуватиму. Я розумію, що дружба дружбою, але у будь-якому разі потрібно залишатися людиною.
