Ілля Сергійович не користувався повагою серед односельців. Усі мешканці невеличкого села знали, що у цього старого чоловіка зимою снігу не допросишся, а душа черства. Не уявляли, як з ним стільки років промучилася Марія Захарівна. Добра, порядна та привітна жінка, яка ніколи нікому кривого слова не сказала. От нещодавно й відмучилася.
Подруги Марії Захарівни були переконані, те, що з нею трапилося на совісті чоловіка. Давно вона хворіла, в грудях щось стискало, а до лікарів не зверталася. Ілля Сергійович казав, що це марна трата грошей й нічого їй не буде. Просто придурюється, щоб роботи по господарству не виконувати, а він лінивих не любить.
Через декілька місяців хвороба, наявність якої так не хотів визначати старий чоловік, забрала бідолашну жінку на той світ. Навіть поховавши дружину, дід ні сльозинки не проронив. «Усі ми там будемо» – оце й усе, що сказав, коли прощався з дружиною.
Єдина дочка Аліса, коли мати ще була жива, батьків провідувала кожних вихідних. Тепер навіть носа не показує. Звинувачує тата у тому, що матері не догледів та й себе картає. Якби ж ненька їй розповіла, що щось турбує – неодмінно відвезла на обстеження, а тепер пізно себе в груди бити. Найбільше дочку бентежить той факт, що батько не визнає своєї провини.
Зараз єдині рідні люди, тато та дочка, не спілкуються взагалі. Ілля Сергійович вважає, що для підтримки родинних стосунків вистачить й однієї зустрічі на рік, для Аліси й цього забагато. «Горбатого могила виправить» – кажуть люди у селі, коли дорогою натрапляють на старого діда. Діти ж намагаються обминати його десятою дорогою.
