В якусь мить моє життя змінилося назавжди. Я спокійно йшов вранці на роботу, заспаний та невдоволений тим, що доводиться так рано вставати лише тому, щоб встигнути на маршрутку. Мої думки були зайняті буденними справами. Потрібно поповнити запаси в холодильнику, заплатити за телевізор, зателефонувати другові з яким давно не додзвонювалися.
Усі думки розвіялися, коли я почув крик дівчини. У неї вкрали сумочки, а зловмисник нісся просто на мене. Я не розгубився, виставив підніжку, невідомий полетів на землю, а я спокійно підійняв ту саму сумочку. Поки шукав очима власницю, злочинець накивав п’ятами.
До мене підбігла приємна дівчина в красивому платті з квітковим принтом, вона також пахла квітами.
-Дякую вам велике! Це моя улюблена сумочка.
-Завжди радий допомогти.
-Я можу вам чимось віддячити? – дівчина мала на увагу грошову винагороду, бо полізла за гаманцем. Я зупинив її пошуки, доторком своєї руки.
-Так, повечеряйте зі мною сьогодні.
Саме так я познайомився з коханням всього свого життя. Про те, що Ліля і є та сама я не сумнівався жодної секунди. Ми зустрілися двічі, а на третьому побаченні я освідчився. Вона дивилася на мене здивованими очима, сказала, що я божевільний і вона, мабуть, також, бо хоче погодитися.
Уже через місяць ми святкували невеличке весілля у колі найближчих людей. Життя з Лілею було схоже на казку. Я не міг повірити своєму щастю. Кожного ранку, прокидаючись, дивився на своє сонне кохання й заздрив сам собі. Коли дружина повідомила, що чекає на дитину, моє щастя помножилося в сотню разів.
Ми все робили разом. Переробляли кабінет під дитячу кімнату, обирали ліжечко та візок. Обставляли кімнату меблями та милими дрібничками. Купували перший дитячий одяг. Я не пропускав жодного візиту до лікаря. На одному із них Лілі сказали щось неприємне, я помітив, як змінився її настрій, коли вона вийшла з кабінету. Проте дружина поспішила заспокоїти, що все гаразд. Тривожні думки засіли у моїй голові. Мені здавалося, що моє щастя хочуть викрасти, але хто і навіщо я не розумів.
Ліля народила донечку. Мене сповістила медична сестра, коли я чекав у вестибюлі. Я хотів до дружини, хотів обійняти її, поцілувати, взяти на руки маленьку крихітку. Мене провели до немовляти, я тримав на руках тендітне крихітне тільце, що було моїм продовженням. Сльози радості виступили на обличчі.
Радість тривала недовго. Коли медична сестра забрала у мене дитину у палату увійшов лікар. Він мав для мене погані новини – моєї Лілі більше немає. Вона пожертвувала собою заради дитини. Про те, що їй не можна народжувати лікар попереджав ще з самого початку, але вона твердо вирішила залишити дитину. Я нічого про це не знав. Під час пологів виникли ускладнення. Серце дружини не витримало.
Моє також не могло витримати такого удару. Я був готовий померти у тій палаті й бути поруч коханої сам не відаю де. Можливо так і сталося, але я не міг залишити нашу кровинку саму в цьому світі. Я мушу подбати про неї, виховати хорошою людиною й розповісти якою прекрасною жінкою була її мати.
На разі я навіть не можу уявити скільки труднощів попереду чекає на мене. Мені важко привести думки в порядок, я все ще думаю лише про неї. Чому вона мені не сказала? Мабуть, розуміла, що я вмовлятиму її подумати про себе. Моє щастя було недовгим, але згадуючи кожну мить, прожиту поруч коханої людини, я б нічого не змінював, знаючи, що це не назавжди.
