Ми з чоловіком звикли до спокійного та розміреного життя двох старих пенсіонерів. Вранці більше не потрібно було поспішати на роботу, тож ми могли собі дозволити довше повалятися в ліжку. Вдень виходили прогулятися та подихати свіжим повітрям у парку, неподалік від нашої квартири. Коли не хотілося готувати, ходили в улюблений ресторанчик й смакували новими стравами.
Нам подобалося наше життя, але інколи доводилося вносити певні корективи. Декілька разів на місяць син привозив до нас онуків. Між хлопчиками один рік різниці, вони ще не ходили до школи. Невістка втомлювалася постійно за ними наглядати, тож таким чином розвантажувала себе.
Ми не проти сидіти з онуками, але скажу вам чесно – вони абсолютно не керовані. Свого часу ми теж були молодими, втомлювалися, не все встигали, але на виховання сина завжди знаходили час. Тут же діти ростуть в цілковитій вседозволеності. Коли ж ми намагалися привчити онуків до порядку, невістка ображалася й декілька місяців не дозволяла нам бачитися.
Вчора син знову зателефонував, щоб повідомити:
-Ми з Анею хочемо відпочити, маємо плани на вихідні. Привеземо малих до вас на тиждень, можливо більше.
Я пригадала, що було останнього разу, коли ми залишалися з онуками на тривалий період. Вони розбили мій улюблений сервіз, хоч я строго заборонила діставати його зі серванта. Навмисне сховали окуляри дідуся, бо хотіли побачити, чи дійсно він без них не бачить. Мало не постригли нашого кота, добре, що я вчасно зайшла у ванну. І це тільки незначний перелік їх витівок. Довго не думаючи, я прийняла рішення:
-Пробач, синку, але ми не зможемо взяти онуків до себе. У нас із твоїм татом уже є плани. Потрібно було попередити заздалегідь.
Минув місяць після нашої розмови. Син більше не телефонував, мабуть, образився. Ми не надто тим переймаємося, бо знаємо, тільки їм знадобляться наші послуги няні, вони дадуть про себе знати.
