Нещодавно я потрапила в таку ситуацію, ніби зі сторінок сценарію не дуже вдалого фільму. Перший час мені навіть соромно було таким хоч з кимось поділитись, та що там, навіть сама собі не могла зізнатись на скільки я пустоголова та не помітила нічого підозрілого з самого початку.
А все починалась так яскраво та радісно. З Денисом я познайомилась, коли прийшла на співбесіду на свою нову роботу. Він був менеджером по відбору персоналу. Молодий привабливий чоловік, який здавалося б знав собі ціну. Та тепер я можу із впевненістю сказати, що він себе дуже переоцінив. Співбесіда якимось чином швидко перетекла із ділового формату на приватний. Мене це вже насторожило. Денис почав ставити питання, які навіть близькі люди не завжди задають, адже не дуже коректно. Денис же геть не соромився. В кінці розмови він запитав, чи маю я хлопця і на що я готова заради кар’єри. Дивно, чи не так?
Йшовши зі співбесіди додому я мала дуже двоякі почуття. З одної сторони мені необхідна була робота, проте з іншої працювати з людиною, яка при першій зустрічі переходить на особисті речі – не дуже хотілось. Проте, попри мої сподівання мене все ж таки взяли на роботу.
Офіс в мене був просторий, команда весела та привітна. Проте мене швидко не полюбили, адже той самий Денис виявився керівником в офісі. Мені він почав приділяти занадто багато уваги, що дратувало інших. В дні, коли потрібно було вийти додатково працювати, йшли всі окрім мене. Зарплатню та премії зате отримувала я і співробітники, що працювали понаднормово.
Згодом Денис запросив мене на офіційне побачення. А що мені було втрачати? Цією роботою я не дуже дорожила, тож могла дозволити не зберігати дистанцію. Колеги теж вже давно думали, що ми як мінімум спимо, тому до мене така поведінка. Якщо це стане правдою, то хоч не так образливо буде.
Незабаром ми все ж таки почали зустрічатись, а ще через три місяці я дізналась, що вагітна від Дениса. Новина мене шокувала. Адже на такий розвиток подія явно не розраховувала. Новину Денис сприйняв радісно, відразу поїхали обирати каблучку, на вихідних допоміг мені перевести всі речі в його квартиру. Ось так ми й стали сімейною парою.
Життя йшло своєю чергою, я навіть відчула, що почуваюсь щасливою. Та щастю не суджено було довго тривати. Майже через рік, як я стала мамою, у двері постукала неждана гостя. Коханка мого чоловіка. Вона прийшла на моє робоче місце. парадоксально, еге ж?
Новина була шокуюча, та мені необхідно було тримати лице. Дівчина пришла та почала вимагати, щоб ми розлучились та Денис переїхав жити до неї, бо саме її дитині необхідний батько. Залізобетонна логіка… Нашій же дитині батько не потрібен.
Я не влаштовувала істерик, чи не намагалась доколупатись до істини. Просто зібрала речі чоловіка у валізу та відправила разом із його секретарем до неї жити. Хоч квартира була і не в моїй власності, проте це майно вважалось придбаним у шлюбі, тож частина його вважалась моєю. А так як гидоту зробила не я, то гадаю, я в праві забрати її для себе та дитини повноцінно.
Як далі буде, я не знаю. Та одне можу сказати точно, на заміну цій дівчині Денис знайде собі чергову жертву, а далі питання часу, коли він і їй зробить дитину, а потім з таким дурнуватим поглядом скаже “А шо?”. Гадаю, він не бачить нічого в подібному способі життя. Найгіркіше в цьому за дітей. Вони ж не винні, що батько олух, проте змушені будуть виховуватись тільки мамою.
