Я не знаю, як це назвати, та мабуть, найбільш доречно буде назвати мою сестру справжньою свинюкою! Та хто в цьому винен? звісно батьки, які її виховали, та дозволяють поводитись подібним чином. А справа ост в чому.
Все своє життя мої батьки прожили в селі. Ось коли і я з сестрою з’явились на світ нічого не змінилось. Батько їздив на роботу, а мама по хазяйству поралась. Город, кури, гуси, свині, корови. Хоч сестра й була старшою від мене на п’ять років, та допомагати мамі ніколи не поспішала. Завжди повторювала, що вона не наймичка, хто завів хазяйство, той нехай і розгрібається з усім тим. Проте гарно домашнього м’яска вона не проти попоїсти.
Мама пробувала з нею розмовляти, що ми родина, маємо підтримувати один одного, допомагати, в тому і є сила родини. Але там що горохом об стіну – все без різниці.
Мені стало так шкода маму, вона трудилась до пізньої ночі, і прокидалась коли ще темно. Вона навіть постарішала раніше відведеного, бо ж тяжка праця виснажила її. На вихідних допомагав батько, та того було мало. Він стомлювався не менше мами.
У свої сім років я почала працювати на городі з мамою. Носила зерно курочкам та навчилась готувати. Совість мені просто не давала пропускати все мимо, та вважати, що так і має бути. Скільки там тієї дитячої роботи, та з усім тим.
Сестра ж моя так і жила у своє задоволення. Вставала, коли їй хотілось, їла у волю. Ввечері йшла на прогулянки з однолітками, та тільки й знала, що просити у батьків гроші не нову косметику, одяг чи вечерю в кафе. І так з року в рік. З кожним новим прожитим днем у мене все більше злості з’являлось на сестру. Вона повна егоїстка! все їй! А нам з мамою та батьком коли жити?!
– Слухай, Яно, я звісно розумію, що у тебе у венах тече голуба кров, а кістки більші від наших, та можливо ти нарешті піднімеш свою напудрену дупу та підеш нам допомагати?!
– Я? це чому це раптом?
– Мабуть, тому, що ми родина, а ти єдина, хто нічого не робить, а тільки бере. Гадаєш, батьки тебе все життя утримувати будуть? Вони теж втомлюють, теж їх все дістає, та вони йдуть та роблять. Так само і я. А ти тут як трутень! Зарубай собі на носі, ми вже не маленькі, якщо не будеш братися за роботу, та хоч елементарні речі робити, я викину тебе з цього дому! Батьки тобі не допоможуть, от саме і пізнаєш всі радощі праці самотужки!
Я не стала чекати на відповідь, гримнула дверима та пішла далі на город полоти огірочки. Десь через годину я почула, як гепнули двері. Почулось торохтіння валізи по бруківці. Ну то нехай і йде до біса на роги! Хоч нерви всі ціліші мати будемо. Але сестра мені залишала маленький сюрприз вдома. Коли ввечері я зайшла до своєї кімнати, то побачила, що всі мої речі викинуті із шафки, порізані та розкидані по кімнаті. І це зробила доросла людина. Ще розумію, коли це зробити в дитинстві, як ми тільки починали за це все сваритися…Та зараз це настільки безглуздо… Мені соромно за її поведінку.
Без сестри ми прожили близько двох місяців. Нічого не змінилось, тільки у батьків стало більше грошей, та сил, а в мене не такі часті зриви на грубість. Та не довго щастя продовжувалось. Мабуть, так про сестру не можна казати, але вже що є.
Сьогодні вона повернулась. Схудла, не така самовпевнена та ніби розбита. Ось воно! Ця пані нарешті зрозуміла що таке доросле життя, як заробляються гроші на ті її дурнуваті бантики та помади. Мій урок не пройшов дарма. Хоча зазвичай старші сестри мають давати поради, направляти в правильну дорогу, та у нас особливий випадок.
Та мені все так само залишається геть незрозумілим, чому батьки так кардинально по різному до нас ставляться?! Я як віл із самого дитинства працювала з батьками, а сестрі всі її вихідки завжди спускали з рук. Та наскільки я зрозуміла, люблять вони її теж більше за мене. Ось вона, дяка за допомогу та безкорисність… Інколи я почуваю себе вкрай одинокою та непотрібною…А все чому? Тому що батьки так розставили пріоритети та в цілому виховання. Комусь, як би той не старався дістаються самі крихти, а тому, для кого воно не має сенсу – мають все, та навіть більше. Сестра хоч трішки й змінилась, стала хоч інколи готувати вечерю, та знайшла роботу на пів ставки, та все ж залишилось тою самою ексцентричною та невдячною егоїсткою. Я щиро сподіваюсь, що колись всі отримають по заслугах, а поки доведеться пожити так.
