У школі я не користувався популярністю. Від слова зовсім. Однокласники не втрачали можливості покепкувати наді мною, налити клею на стільчики, викинути мою змінну форму у вікно або що… В душі я страждав, від болю інколи було відчуття, що рветься все в середині. Мені ніколи не було зрозуміло на думку чому діти такі жорстокі?!Чим я заслужив таке відношення?! Всі мене кликали фріком, дурнуватим, лордом похмурості, невдахою. Та була в класі одна дівчина, яка постійно за мене заступалась. Хоч це й звучить жахливо, адже саме чоловіки мають приглядати за дівчатами, а не навпаки, та мене це рятувало.
Нещодавно я гуляв парком та побачив, як малий хлопчик тікав від дворової собаки. А гналась за ним та намагалась вкусити. Без роздумів я побіг на допомогу. З дорослих нікого поруч не було. Малому виявилось шість років, звали його Матвієм. Він був настільки нажаханим, що попросив провести його додому.
Коли ми зайшли до квартири, нас зустріла дівчина. Та сама моя однокласниця. Я навіть уявити не міг, що зустріну саме її… Довелося пояснити що сталось. Софія запросила мене на чашечку кави з тортиком в знак подяки. Ми проговорили весь вечір, навіть не помітили, як настав пізній вечір.
Коли я йшов додому її братик запросив мене знову в гості.
– Так, приходь до нас ще, я буду рада твоїй компанії. Ти виявився геть не таким, як в школі... Мабуть, я це відчувала й раніше, та тепер точно знаю.
Ось так у нас з Софією зав’язалась дружба, яка триває й досі. Точніше вона вже переросла в повноцінні відносини. Ми вже цього року випускаємось з Університету, а я планую зробити їй пропозицію.. Гадаю, вона саме та людина… Вона єдина бачила мене іншим раніше. Вона єдина, хто давав мені сенс життя та допомагав пережити ті знущання тупих однолітків. Досі не розумію за що вони так зі мною вчиняли. Гадаю, Софія навіть не розуміє, наскільки вона важлива для мене людина. Я не переживу, якщо втрачу її. Така людина трапляється всього один раз в житті. А та випадковість із собакою, гадаю, зовсім не випадковість, а подарунок долі.
