Дурні, бо бідні – бідні, бо дурні. Можливо, для когось це й має сенс, та не для мене. Чому? бо маю яскравий приклад, що це не правді. Це, скоріше, відмовка. Відмовка від того, щоб ставити розумнішим, обізнанішим, розвинутішим. Відмовка для того, щоб залишатись жертвою обставин. Так же краще, ніж взяти себе в руки, та замість того, аби піти почитати розумну книгу – чалапаєш в магазин за пляшечкою вина, або байдикуєш з телефоном у руках. Хоча, від телефону теж є користь. В ньому є інтернет, а в інтернеті необмежена кількість інформації. Просто відсортуй її від хламу та розвивайся!
Народилась я в глухому селі, яке, поки я виросла геть опустіло. Залишились там жити самі старенькі та декілька більш-менш молодих родин з дітьми. Моя родина була жахливо бідною. Я носила мамині речі, які вона мені віддала, бо не було за що купити нові. Взувала її великі на мене черевики, та бігала до школи. Зранку їла картоплю, а після школи суп із капусти. Тобто харчувались ми тим, що виростили у себе на городі. Купували тільки хліб, цукор та сіль. Солодке я бачила тільки на великі свята, та й так не завжди.
В школі я хапалась за будь-які знання. Діставала вчителів, щоб давали мені додаткові уроки. Брала із бібліотеки книги, читала вночі з ліхтариком, вчила вірші та параграфи з історії. Кожна нова інформація була для мене мов ковток свіжого повітря. В них я бачила рятунок від цієї жахливо поглинаючої бідності. Так-так… Бідність вона затягує, ба навіть заразна. Потрапити в неї – раз плюнути, а от вилізти…
Батьки не дуже розділяли мого захоплення наукою. Вони весь час кричали, що я протираю дірки в сторінках, замість того, аби піти на город та допомогти бур’ян посапати. А я не хотіла. Мені було байдуже на той бур’ян. Я в книгах читала про інше життя, де ти все можеш вирішити грішми. Я прагнула його.
У школі мені всі дразнили заучкою, ботаном, зубрило. Та я не ображалась. Просто мовчки займалась своєю справою. Вона важливіша за тих невігласів. Йшли роки. Закінчила школу із золотою медаллю. Завдяки моїй вчительці історії я змогла отримувати найновіші примірники книг безплатно. Тобто вона замовляла їх ніби для шкільної бібліотеки, та читала їх тільки я. Вона була єдиною хто мене підтримав. Як не дивно, на екзамени для вступу в університет поїхала теж з нею, а не з батьками. Там був важливіший бур’ян. Батьки його довбали та жалілись на життя… грошей немає, хоч і батрачиш мов проклятий.А он, у містах люди як гарно живуть!
Мене дратувала така позиція… У містах люди розвиваються. Замість того, аби після важкого робочого дня йти до телевізора, вони йдуть на гуртки та заняття. Читають врешті решт!
В університеті я так само жадно поглинала знання. Мені потрібно було все! це вже стало нав’язливою ідеєю. Та гірше мені від того не було. За декілька років я закінчила аспірантуру та випустилась. Мене відразу забрали до гарної фірми. Не зважаючи на мої знання, тут мені було теж не легко. Все нове, всі нові. Мені не вірилось, що все ж таки бідність майже за плечима. Коли я отримала першу зарплатню, то не могла повірити власним очам. Там було більше, ніж батько приносив додому за пів року точно… Мої Руки тремтіли від хвилювання… На очах були сльози…
Скільки сил я витратила на втечу з бідноти… Скільки ночей не спала, а ще більше ночей проплакала, бо гадала, що нічого не вийде… Та ось що можу сказати зараз: хто шукає – той знайде! Позиція жертви легша, та нічим не краща. Тож, коли мені кажуть, що йому не везе, чи то можливо так обставини склались, не пощастило народитись в бідній родині, я просто сміюсь їм в обличчя.
