Я завжди знала, що люди жорстокі та безжалісні. Та щоб настільки. Чомусь мені раніше здавалось, що ж _оpстокими потрібно бути до тих, хто нівечить твоє життя, а не до дітей, тварин та в цілому до тих, хто не може за себе постояти. Та мабуть, в тому й сенс. Хіба нікчема піде ображати людину, яка може за таке дати тумаків? Не думаю. Воно шукає когось ще слабкіше нього через вік чи обставин, а може свого виду
Не знаю чому, та з повнолітнього віку я чітко усвідомила, що народжувати не хочу. Я жодного дня не розділяла цей дівчачий захват моїх подруг до малюків, діток, що бігають по майданчик чи пускаються душі в черзі в супермаркеті, бо мама не купила чергову непотрібну іграшку. Батьки мене дорікали, як же так можна?! чим я взагалі думаю, а як же онуки, вони ж хочуть колись стати бабусею та дідусем. На що я їм завжди відповідала, що у них на це є мій менший брат, про мене нехай забудуть.
Мені з дитинства не могло спасти на думку, чму у всіх казочках, де формується пара, навіть нехай то буде принц та принцеса обов’язковим атрибутом для їхнього щастя має бути дитина. А краще виводок, щоб мати не мала навіть коли й поїсти. Ото так щастя! навіть описати важко!
Коли я прийшла на свою першу роботу, колектив мені там трапився просто чудовий! Я відразу знайшла спільну мову з колегами. з часом, коли ми почали більше відкриватись одне одному, більше розуміти, я вирішила поділитись такою своєю позицією. Адже проблемою це не назвеш. Та знаєте що? Я очікувала засудження, та отримала навпаки – підтримку. Так на нашій незвичній розмові я знайшла собі пару. Ми домовились одного разу сходити на каву після роботи, а потім вже й зрозуміли, що нам добре разом, тож не бути разом об’єктивних причин немає.
Робота в мене йшла добре, життя налагоджувалось, я навіть почала заробляти сама дуже гарні гроші, за які могла купити собі абсолютно непотрібні речі, але про які мріяла із самого дитинства. Моя внутрішня дитина просто пищала від радості.
Нещодавно наш директор заявив, що тепер фірмам, а саме директорам необхідно займатись благочинністю. Це гарно впливає на рейтинги комфортних місць для роботи та в цілому на компанію. Навіть перевірки тоді втрачають інтерес. Тож, з наступного місяця кожну суботу ми будемо по черзі їздити до дитячого будинку, влаштовувати різні вистави, готувати смаколики та давати дітям любов. Ох… я була просто в “захваті”. Я ж так люблю дітей. Особливо травмованих… Інших в дитячому будинку просто не буває… Ці неконтрольовані підлітки та боязливі малюки..
Вперше туди відправили мене. Не сказати, що все пройшло гладко, чи навпаки, погано. Ні. Все було якось незручно. Дітки боялись йти на контакт, відчуття, ніби ми звірі та могли відкусити їм руку. А ми не могли придумати з якої сторони до них підступитися. Проте найбільше мене вразила маленька дівчинка Мія. Вона сиділа постійно на стільчику та дивилась в одну сторону. Я навіть не помічала, що вона мигала повіками. Як мені сказала няня, Мію тp _авмyвали рідні батьки. Сюди вона потрапила через органи соц-опіки, які, можна сказати просто клішнями вирвали від тих кaтiв. Над маленькою зн _yщaлиcя, зал _ишaли саму в кімнаті, а самі йшли з дому, не д _авaли їй їжі днями, а самі при ній спокійно набивали кендюхи. Мені навіть стp _ашно уявити, що вона насправді переживала…
В той момент, коли мені розповідали про малечу я дивилась на неї, а в голові не вкладались ті слова. Вони голосно дзвеніли у вухах, а по щоках покотились сльози. Мабуть, Мія стала першою дитиною, яка мені припала до душі, я сама хотіла з нею знайти спільну мову.
Після нашої першої зустрічі з дівчинкою нічого не змінилось. Хіба може крихітний прогрес. Дитина важко йшла на контакт. Та що там, вона навіть сама не була в змозі пожувати чи ковтнути їжу. Їй клали щось в рота, допомогати закрити рота, та чекали, коли дитина пропхне його далі… Боже! як же в мене боліла душа за цю безневинну малечку!
З часом, я само почала проситись ходити до того притулку. Мені хотілось побачити, а головне дати маленькій трішки уваги та любові. Вона ж навіть не знає, що це таке. Так непомітно минув рік. Дівчинка почала реагувати на мою появу. Вона посміхалась, інколи сама підходила. Проте все так само мовчки. Вона для мене стала не те щоб донькою, а меншою сестричкою так точно. Мені так хотілось їй допомогти. Хотілось дати їй зрозуміти, що світ насправді має дві сторони, не всі такі жорстокі. Є багато прекрасних речей, заради яких варто жити!
Не знаю, мені на роботі всі говорять, що я стала мамою для малечі, та я не впевнена. Так, зараз я почала почувати відповідальність за цю дівчинку, за її психологічний стан. Та не думаю, що готова її забрати до себе. Стати їй мамою.. Поки що для мене це занадто. Хто знає, можливо через деякий час. Проте можу сказати впевнено, я її не кину. Занадто прив’язалась до неї.
