Відколи не стало невістки Ніна була частим гостем у будинку молодшого брата. Сергій чоловік хороший, хазяйновитий, але важко пережив втрату дружини. До того був не сам, двоє маленьких донечок дивилися на нього заплаканими очима та просилися до матері. От Ніна й допомагала по господарству та з племінницями.
Місяць прожила біля брата, а потім, коли всі трішки заспокоїлися, повернулася додому. Сергія та племінниць не покинула. Кожного дня телефонувала, цікавилася, як їхні справи та чи справляються без неї.
Сергій переконував, що у нього та доньок все добре, тож хвилюватися не варто. Ніні було спокійніше, якби не власні клопоти, то могла б приїжджати частіше. А так, свекруха хворіє, потрібно приглянути за старою жінкою, а чоловік постійно на заробітках пропадає. Якби знала старша сестра, що не всю правду говорить брат, взяла б усе у свої руки.
Сергій довго не міг змиритися, що його Люби більше немає на світі. Все ж у них будо добре. Тільки одружилися, будинок придбали, господарство завели. Він і досі пам’ятає той день, коли кохана розповіла, що чекає на немовля. Він був на сьомому небі від щастя. Хто в них буде, подружжя не знало до останньої миті, поки лікар не повідомила, що став він батьком двійняток. Софійка та Соломійка народилися з різницею у декілька хвилин.
Вдома стало веселіше. Дві маленькі щебетушки не давали мамі з татом відпочинку, а батьки й не скаржилися. Це приємні клопоти, які були для них лише в радість. І все б нічого та почала Люба хворіти часто. Скільки разів казав їй чоловік звернутися до лікаря, а вона все рукою змахувала. «Минеться». Коли все ж таки погодилася поїхали в лікарню, було занадто пізно. Через місяць Люби не стало.
Як повідомити таку новину дівчаткам? Він так і не зміг. Добре, що Ніна була поруч, вона постійно виручала брата. Та коли поїхала від них, Сергій втратив контроль. Він жалкував дівчат, не змушував до роботи, не просив допомоги, все робив самостійно. Доньки жили власним життям у якому їм було дозволено все.
Тож коли стали дівувати, не були привчені господарювати. Тоді Сергій й зрозумів, що важкої помилки припустився. Попросить бувало, старшу Софію город прополоти, а вона йому: «У мене руки ніжні, мозолі будуть». Тож бере сапу й сам працює. Повернеться з городу втомлений та голодний, запитає у Соломії: «Доню, може б ти вечерю приготувала?», а та й собі: «Тато, а я хіба на куховарку схожа? Мені ніколи, нігті треба фарбувати».
Тож нічого не залишається бідолашному чоловікові, як ставати до плити та вечерю готувати. І так в усьому. Батько сам порається по господарству, сам наводить лад у домі, пере, прасує, миє посуд, купує продукти, навіть у кімнатах дівчат сам прибирає. Сестрі про те не зізнається, краще сказати, що у них все добре.
Та якось сталося нещастя. Підковзнувся Сергій, коли біля свиней вичищав, впав та зламав собі ногу. Довелося їхати в лікарню, там підтвердили, що у нього перелом. Ставати на ногу не можна, потрібен постільний режим. Залишити дівчат самих тато боявся, тому зателефонував до Ніни й попросив приїхати на кілька тижнів. Наступного ранку вона вже була на місці.
Першим ділом поїхала у лікарню, провідала брата, розпитала, що та до чого. Сергій попросив не надто на дівчат напосідати, поки його не буде. Тоді Ніна й запідозрила щось не ладне.
Коли увійшла у дім брата зрозуміла, що до порядку племінниці не привчені. На кухні зібралася гора немитого посуду, пил було видно неозброєним оком, фіранки на вікнах стали сірими. В холодильнику порожньо, на плиті залишився зіпсований суп. Зустрічати гостю ніхто не вийшов, хоча дівчата й знали про її приїзд.
Тітка Ніна відкрила двері у кімнату Софії та спала мирним сном, а на годиннику вже 11.30. Соломії в кімнаті не було. «Може хоч ця, роботою зайнята» – подумала жінка, але зрозуміла, що помиляється, коли племінниця вийшла з ванни у піжамі.
-Є що поїсти? – запитала племінниця у тітки навіть не привітавшись.
-Ох і запустив тато вас. Софіє, ану бігом сюди! – нажахана дівчина миттю прокинулася та вибігла зі своєї кімнати.
Тітка сіла на кухні за стіл й жестом запросила дівчат приєднатися.
-Ви коли у батька були?
-Та чого нам туди йти, він зателефонував й попередив, що ти приїдеш за нами наглянути – сказала Соломія.
-А здоров’ям його поцікавитися, щось поїсти принести й просто компанію скласти – це йому буде зайвим?
Дівчата мовчали, мовчки передивляючись одна з одною.
-Я вам не батько, терпіти ось цього всього не буду! Щоб до вечора будинок блищав, посуд був перемитий, речі складені, а вечеря приготовлена.
-А чого це ми маємо тебе слухати? – запротестувала Софія.
-А того, що ваша мати в могилі десять разів перевернулася, коли побачила, якими ледацюгами ви виросли! Вона така хороша господиня була, все в її руках горіло. Пам’ятаю, коли ваш батько вперше нас познайомив. Батьки тоді до родичів поїхали на кілька днів, а мені купу справ залишили. Я думала, що й з половиною не впораюся, а ваша мати мені допомогла. То ми до вечора все переробили. Я ніколи такої господині не зустрічала. І все вона з посмішкою на обличчі робила й навіть коли втомлювалася знаку не подавала.
Ви ж, як дві каплі води на неї схожі, а робити нічого не годні. Шкодував вас батько, а його хто пошкодує?
Дівчатам стало соромно. Вони ніколи не розмовляли з папою про маму, тому й нічого про неї не знали. Тітка Ніна за той час, поки була з ними, так багато цікавих історій про неньку розповіла. Кожна хотіла бути схожою на неї. За місяць дівчата навчилися куховарити, пекти пироги, підтримувати лад в домі та ще й на городі поратися. Коли батько повернувся додому, то не впізнав ні будинку, ні дітей.
-Як тобі вдалося за такий короткий час, так їх змінити? – дивувався Сергій.
-Це не я, це їхня мати. Ти Сергію не ховай минуле, дружини тобі не повернути, але пам’ять про неї має жити у цьому домі. Говори зі своїми дівчатами, вони мають знати якою була Люба.
Племінницям, на прощання, тітка сказала лише одне:
-Ваша мати вами б пишалася!
Для дівчат це вище будь-яких похвал.
