Сьогодні я вже доросла, маю свою власну родину, та все не перестаю подумки повертатись у ті дні, коли я була маленькою. Особливо коли бачу, як безтурботно бігають мої діти, радіють новій іграшці та крадуть цукерки із кошика, гадаючи, що я не бачу, а вони рухаються непомітно як ніндзя. Така дрібничка для дорослих, та цілий всесвіт спогадів для малечі.
Моє ж дитинство пройшло далеко не так радісно та щасливо. Я досі згадую байдужих батьків, які сиділи за ч аркою при найменшій можливості. Тобто навіть не так, які вставали з-за столу тільки заради того, щоб знайти собі нову пляшку, бо попередня вже скінчилась, а з носа ще не капає. Бррр…
Але найяскравіше із дитинства пам’ятаю сусідку бабку Галю. Вона жила саменька. Мала козу та корівку. Робила найсмачніше у світі масло та домашній сир. Твердий, плавлений… Я досі пам’ятаю запах її смачнющих ватрушок, на яких в мене й минуло все дитинство. Як вже зрозуміло, батьки не дуже турбувались, голодна я чи ні. Чи не холодно мені, чи пішла до школи. У них було власне життя. Мабуть, більш доречно сказати існування. Моїм життям стала займатись бабуся Галя. Я її любила найбільше на світі! Чесне слово! Частенько, коли у родичів було загострення пияцтва, вона просто приходила до нас додому, збирала мої речі, ласкаво посміхалась, брала за руку та вела до себе додому. Там вона годувала мене тими самими ватрушками із м’яким сиром, поїла чаєм із вишневих гілок, мила та вкладала в найм’якше у світі ліжко. Зранку я завжди просиналась від запаху свіжих часникових пампушок та борщику.
За роки проведені поруч із тією чарівною жінкою вона стала мені родиною. Я навіть сприймала її ріднішою за власних батьків, які навіть не помічали, що мене місяцями вдома немає.
Якось одного дня мене вчергове забрали із тієї халупи, та хто ж знав, що назад я вже не повернуся. Батьки врешті допилися, що серце не витримало. Так я й стала жити постійно з бабусею Галинкою. Вона навчала мене доглядати за кізочкою, доїти її. Навчила готувати сир, варити борщі та пекти пиріжки. Вона купила мені мої перші збірки казок, про які я навіть не могла раніше мріяти! Хоч старенька й жила не багато, та для мене старалась. Пізніше я стала ще отримувати пенсію як сирота, а ще пізніше заробляла роздаючи листівки. Я бачила, як старається бабуся, та мені так хотілось їй допомогти, віддячити… Хоч якось… Вона ж бо мені ні хто, та все ж взялась мене виростити, хоча спокійно могла відправити до дитячого будинку.
Коли я стала повнолітньою, бабусі не стало. Від мене ніби відірвали великий шматок мене. Всередині пусто. Куди йти далі? Як жити далі? знову сама… Депресія мене поглинула на довгих два роки, аж поки випадково я зустріла свого чоловіка, який вдихнув в мене нове бажання жити.
Зараз, кожного разу, коли я дивлюсь на своїх діток, я дякую саме бабусі Галі, яка мала настільки велике серце, що змогла виділити в ньому закуточок для такої одинокої душі, як я. Це тільки завдяки їй я не повторила долю власних батьків, та змогла вибратись із тієї чорної ями, в якій мене народили.
Дякую, люба бабусю! Сподіваюсь, ти мене чуєш та знаєш, як я тебе люблю та яка я вдячна! Ти назавжди у моєму серці!
